[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]

/l/ - Література

Name
Email
Subject
Comment
Файл
Пароль (For file deletion.)

File: 1505895461.657741-.jpg ( 136.1 KB , 1080x785 )

⋮⋮⋮   No. 1661

Приємних уривків нитка

⋮⋮⋮   No. 1662 OP

Деякий час ішли мовчки, потім дівчина взяла Петра під лікоть. Він не заперечував, бо це приємно, коли красива молода дівчина бере вас під лікоть, а може, лейтенант нарешті усвідомив всю важливість цього джерела інформації, тому й поводився відповідно.

- Куди ми йдемо? - поцікавився він.

- Не знаю. Гуляємо. - Наталка замислилася. - Слухай, а пам’ятаєш, ти казав, що любиш вночі купатися?

- Це ти казала.

- Але ж ти не заперечував, - вона опустила очі, і Петро мимоволі посміхнувся. - То, може, і справді скупаємось?

- Так іще ж до ночі далеко.

- А поки дійдемо, вже буде темно.

Так сталося, а чи то було сплановано зарані, що хлопець з дівчиною і без того просувалися у бік ставка, тому наразі не довелося навіть міняти маршрут прогулянки.

- Ой, забулася! - раптом вигукнула дівчина. - У мене ж купальника нема.

Петро зупинився і запитально глянув. Наталка хвилинку поміркувала і, відвівши очі, вирішила:

- Ну, нічого, так якось. Ніч же, правда? І справді, поки, гуляючи, дісталися місця, по-справжньому споночіло.

Дорогою Петро спробував перевести розмову на бабу Кабачиху, але почув у відповідь вичерпне:

- Вона сердиться на вас. Сказала, що коли такі цікаві, щоб ішли до Юхима, а до неї більш не ходили.

З ділової точки зору прогулянку можна було вважати закінченою, проте лишалася ще лірична сторона.

На березі ставка було тихо й порожньо. Вода відливала чорним, і ніщо не турбувало її гладенької поверхні. З неба дивився місяць, по-літньому яскравий та урочистий. Петро від такої елегійної картини трохи розгубився, а тому мовчки завмер на місці. Поштарка теж не наважувалася нічого сказати. Тільки очерет шепотів, певно, ділячись враженнями. Так тривало кілька хвилин, поки дівчина нарешті зважилась, полишила Петрову руку і зробила кілька кроків до води.

- Тепла, як молоко! - вигукнула вона, обертаючись. В зоряному світлі її очі виблискували, як два вогники.

Це був перший гучний звук, що порушив елегійний спокій природи, і ставок відповів на нього дрібними хвильками.

- Ну що, будеш купатись? - запитала дівчина, вертаючись від води назад. Рука її торкнулася Петрової долоні. П’янкий та гіркуватий запах степу війнув в обличчя.

У лейтенантовій голові знову вихором пронеслася тисяча думок - і завдання, що вони отримали, і останні вказівки Миколи Пилиповича, і баба Кабачиха з її ворожінням, і Леся…

Невідомо, як витлумачила його мовчанку дівчина, либонь, як нерішучість. А може, це й була нерішучість, бо серце Петрове розривалося між обов’язком, почуттям, чоловічою фізіологією і знову обов’язком. А це, погодьтесь, нелегко.

- Ну як хочеш, - втратила терпець Наталка і тупнула ногами, скидаючи босоніжки.

Очі її намагалися зазирнути в саме серце, викликаючи там нову хвилю емоцій. Потім дівчина відпустила Петрову руку, відступила крок убік, ще раз позирнула і, взявшись рукою за квітчасту сукню, почала стягувати її через голову. Лейтенант зіщулився. Наталка граційно випірнула з бавовняної хвилі, і сукня впала додолу на вогкий пісок. Дівчина лишилася в самій білизні, і якби над ставом світило сонечко, а не місяць, було б видно, що трохи зашарілася.

- Допоможеш? - запитала вона, знову наблизившись до Петра, обернулася спиною і суто жіночим рухом закинула руку за себе, намацуючи застібку прозорого бюстгальтера.

Петро мимоволі простягнув свої великі долоні й став навпомацки розбиратися у складній системі гачків та защіпок. Стегна поштарки помітно здригалися.

- Ну! - квапила вона.

Нарешті хлопець упорався, і дівчина стягла з плечей білі бретелі. Вона спочатку озирнулася, немов оцінюючи, чи годен кавалер дивитися на неї, стрельнула очима, а потім обернулася до нього, відкинувши непотрібний ліфчик убік, туди, де лежала сукня. Перса у поштарки були великі, гарної форми, такі, знаєте, що викликають бажання торкнутися і перевірити, чи справжні. Засмаглістю вони поступалися решті тіла, тому тут, уночі, здавалися яскраво-білими з темними плямами пипок на верхівках. Дівчина переможно подивилася Петрові в очі й потягнулася, як кішка, закидаючи руки за голову та виставляючи груди вперед.

Він стояв мовчки, остаточно розгубившись від побаченого. Місяць філософськи спостерігав за цим згори і безсоромно освітлював всі вигини жіночого тіла.

- Будемо купатись? - знову запитала вона і, не отримавши відповіді, двома пальцями підчепила тонкі трусики на стегнах. Очерет знову зашепотівся. Поштарка посміхнулася і провела пальцем уздовж тканини на животі, простежуючи його обрис. Боротьба у Петровій голові досягла своєї кульмінації, хоч на тренованому обличчі це не відбивалося жодним рухом.

Повернувшись боком, дівчина нахилилася і повільно стягнула останню одежину.

Поверхнею ставка пробігли легкі хвилі. Ніч глибоко зітхнула. Дівчина виструнчилась, постояла мить, даючи змогу себе оцінити, а потім засміялась дзвінко, так, що відлуння зайчиками застрибало навкруги, і побігла до води, коливаючи розкішними стегнами та погойдуючи грудьми.

Гарна була дівка, що й казати. Всього досить, все при своєму місці, все збуджує, зазиває, заманює чоловіка, все обіцяє втіхи.

Почувся плюскіт води.

- Петре!

Хлопець височів, немов кам’яна брила, на тому самому місці, де й раніше. Він не зважувався зробити навіть крок, тому що цей один крок зобов’язував багато до чого.

- Вода просто чудова! Петре!

Але стояти далі було безглуздо з будь-якої точки зору, тому Петро, нарешті, ворухнувся і почав повільно знімати сорочку. Почулися легкі кроки. Наталка підбігла до нього. Теплою шкірою стікали струмочки нічної води.

- Петрику, швидше! - Вона заходилася допомагати йому розстібати ґудзики, нахиляючись, торкаючись його грудьми та м’якими теплими руками. Скоро вже він просто стояв, а вона його роздягала. Дівочі пальці тремтіли, проте вперто робили свою справу.

Джинси чорною плямою упали на пісок. І тут Наталка просто схопила Петра за руку та потягла за собою берегом у чорну воду, розрізаючи її своїми білими ногами, потім животом, а потім вона впала, здійнявши цілу купу бризок. Він слухняно пересував ногами у кільватері, відчуваючи, як програє сам собі, як збудження хвилею підіймається в ньому, ніяковіючи від цього і не в змозі нічим зарадити. От, нарешті, і рятівна глибина. Петро пірнув, штовхнувся ногами, проплив трохи вперед, бік його торкався дівочого стегна. Дівочі руки обхопили стан. Він випірнув. Поруч стояла Наталка, притискаючись усім тілом, так, що груди сплюскувались, зустрічаючи чоловічі м’язи, а живіт припадав до живота.

- Ну от. Нарешті!

Очі її обпікали Петрове обличчя, а руки, що обвивали стан, пішли у мандрівку могутніми грудьми, борцівськими плечима та шиєю. Губи трохи розтулилися, і вологий язик м’яко облизав пухкі краєчки.

Лейтенант остаточно втратив здатність до спротиву. І раптом тіло дівчини здригнулося, наче в судомі, вона застогнала і зім’якла, привалившись до хлопця.

- Що з тобою? - Він у першу мить не зрозумів, що відбувається, і мало не впустив її у воду.

Але вона не відповідала, тільки крізь зуби виривався довгий здавлений стогін.

- Що? - Петро підхопив обм’якле тіло на руки.

- Сте-е-ерво-о-… - тільки й злетіло з мальованих дівочих губів, а чи то почулося.

Здавалося, дівчина від невідомого болю знепритомніла. Петро безпорадно озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Чекати допомоги не доводилося, тому, обережно ступаючи, лейтенант вийшов на берег зі своєю несподіваною ношею. Вклавши дівчину просто на пісок, він обережно рукою помацав під пишними грудьми, перевіряючи, чи чути серце. З переляку нічого розібрати не вдалося. Петро навіть вухо приклав, проте безрезультатно. Господи, хоч би не померла! Збудження в одну мить випарувалося, наче й не було. На піску лежала гола непритомна дівчина, а він стояв над нею, як бовдур, не знаючи, що робити. Проте, на щастя, врешті-решт вона все-таки почала приходити до тями. Обличчя здригнулося, і Наталка подивилася, навкруги, неначе вперше бачила.

- Що з тобою? - Петро з тривогою, змішаною з полегшенням, зазирнув у вічі, але там відбивався тільки круглий місяць.

- Не знаю. Тягне все, круте, штрикає. Нема сил. Не можу ворухнутись… стерво-о, - і дівчина знову втратила свідомість.

Зрозуміло, що Петро був підготовлений до всього, він знав, як перев’язати стріляну рану, як зробити з шинелі та двох палиць ноші, пам’ятав усі ознаки отруєння бойовими хімічними речовинами і таке інше. Але, погодьтеся, знати - це одне, а вміти застосувати знання на практиці - інше. Крім того, невідомим було головне - що трапилося, що такого могло статися, що в одну мить перетворило молоду пристрасну дівчину на безпорадну ляльку. У такій ситуації розгубився б і досвідчений лікар, не те що молодий лейтенант.

Петро пошепки вилаявся.

Першою його думкою було бігти до фельдшерського пункту. Але трохи поміркувавши, хлопець відкинув її, бо така його нічна пригода зразу б стала відомою всьому селу, а значить… значить, усьому селу. Він навіть собі боявся зізнатися, чиїх вух, а точніше вушок, не повинна торкнутися ця інформація.

Що ж тоді робити? Лишалося тільки нести дівчину додому. До неї додому, а там видно буде. З фізичної точки зору це не викликало труднощів, незважаючи навіть на біль у коліні та ребрах. Проте це тільки сказати легко - нести. А як нести - голу? Вдягати непритомну дівчину лейтенант не наважувався з різних міркувань. Врешті-решт він прийняв єдино можливе рішення - накрив Наталку її сукнею, склав туди ж білизну і поніс, намагаючись триматися подалі від зрадливого місячного світла. Слава Богу, в селі вкладаються рано, тому назустріч не трапилося жодної живої душі. Петро знав, де вона живе, тому уважно обирав дорогу. А вже біля свого дому дівчина, на щастя, знову прийшла до тями, з лейтенантовою допомогою одягла сукню і, тримаючись за його плече, дошкандибала до кімнати, навіть не збудивши батьків.

⋮⋮⋮   No. 1663 OP

Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс. Вона готова віддатися будь-де: в першій-ліпшій брамі, в сквері, на даху, в ліфті, в останньому ряді кінотеатру і навіть у кабіні кльозету. Якось, перебуваючи на забаві, де панували напівтемрява і гойдлива музика, вона сіла мені на коліна в сукенці без майток, і я кохав її, а вона реготала, лопотіла, розмахувала руками, щось розповідаючи, мовби навмисне привертаючи увагу до себе, а насправді рухаючись усім тілом, а в мить оргазму забрала від вуст келих з мартіні й застогнала: «Який кайффффф!» Потім їй уже стало подобатися робити це ледь не на очах у публіки. Якщо в трамваї був тлум, вона розщіпа-ла мені штани, витягала прутня і так тримала аж до нашої зупинки, наче віслюка на повідку.
Вона спалахує з півоберта, просто треба знати місця, до яких слід торкнутися. Торкаєшся — і вона горить, як Жанна д’Арк. Її руки не знають спокою. Де б ви з нею не перебували, рука її постійно намагається пірнути вам до кишені і, намацавши дозріваючий овоч, м’яти його в якомусь солодійному самозабутті, котре, на диво, ані на хвилю не відображається на її обличчі. Кожен, хто б глянув у такий момент на неї, подумав би, що вона слухає Брамса. І тільки я, я один добре знаю, що вона не слухає Брамса, а слухає мого прутня. Вона грає на ньому, як на кларнеті. Інколи я думаю, чи можливо написати ноти спеціально для її жвавих пальчиків. Я б назвав цей твір «Вечірня рапсодія для збудженого прутня». Цікаво, що я тут взагалі ніби й ні до чого, можливо, і зайвий. Ліді вдалося знайти з моїм прутнем настільки спільну мову, що я вже абсолютно ним не керую. Часом мене охоплює страх, що вони змовляться і втечуть, вона виведе мого прутня, мов коня зі стайні, сяде верхи й чкурне, лишивши мені лише калитку з яйцями, щоб я калатав ними, скликаючи правовірних на вечірню службу. Мій прутень реагує на Ліду відразу, як тільки я її бачу, — це вже не просто умовний рефлекс, це правило етикету. Вона хитро усміхається, і я вже знаю, що за секунду настане, і, коли рука її шмигне до кишені, там уже все. готове — прутень ірже від збудження, б’є копитом і закидає голову. А при наближенні тієї тріумфальної хвилини, коли я готовий влаштувати безкоштовний феєрверк,
Ліда затягує мене в якийсь темний куточок, добуває зі штанів моїх гарячого револьвера і приречено вистрілює собі в уста. В цю хвилю звучать литаври, спалахує світло, Брамс встає і скидає капелюха. І якби мені хто-небудь запхав у дупу пір’їнку, я б полетів.

⋮⋮⋮   No. 1668 OP

Ближче до ночі історії ставали все кровожернішими, бо ми голодніли. Вершиною горрору стала одна парадоксальна розповідь, почута мною з достовірних джерел ще в дитсадку. Вона про чоловіка і його діда, які одного разу зійшли з розуму (так це мені подали), а потім пішли до церкви і з’їли всіх людей. Після чого вони з’їли один одного. Мене особисто цей факт взаємного канібалізму й досі ставить у такий же тупик, як Дзвінку — наявність підозрілих волокон (лавсанових? тубулінових? поліакрилнітрилових?) у Цератової Пані.
Урешті-решт травинка, яку я запхав у картоплину, вільно ввійшла — вірна ознака того, що бульба вже готова. Під спалахи та грім ми наминали її, розкошуючи пісним смаком, сіллю та чаєм із чорниці (прикро, але цукор я теж забув). А коли картопляна розправа завершилася, ми їли прибережені на десерт печиво й андрутики, чи то пак вафлі.
Я докинув пару гілляк й одну велику суху колоду вогневі на поталу.
І вже коли руки були вимиті від попелу і крихт, коли бляшанка із залишками чаю прихована під деревом, коли вогню дали останню на ту ніч поживу... Лише тоді ми перетягли спальники десь на середину галявини, щоб не відчувати жару й не обливатися потом.
Звісно ж, нам не слід було лягати спати разом. Обов’язково треба комусь нести варту. Усяке ж може статися: завітають лютий ведмідь, скажений вовк чи та ж сама Цератова Пані. Але нам обидвом було тільки трохи більше п’ятнадцяти, а це вік, коли про такі речі забувають.
Ми лягли поруч, плече до плеча, на зісунутих докупи ліжниках. Не було потреби залазити досередини, бо стояла задуха, яку гори навряд чи пам’ятають.
Я відчував думки Дзвінки, а вона відчувала мої. І вона знала, що я ніколи б не наважився почати — нізащо в світі, але вона й розуміла мене найкраще зі всіх, кого я знаю. Дзвінка обійняла мене й притулилась устами до моїх губ, і наші губи і язики сплелися, кружляли один навколо одного, немов екзотичні вогкі метелики, я обвив її руками, перевертаючи на себе, а наші уста продовжували свій вогкий танець лускокрилих у темряві, тепле тісне танґо, танець життя. Її губи пурхали моїм лицем, легкі, мов змахи крил. Я поклав Дзвінку на спину, і вона підняла руки, щоб я зміг зняти з неї майку. В темряві поблизу вогню я побачив її голою — такою, як у трьохстах снах: плаский незасмаглий живіт, її груди, дві невеликі опуклості, м’які пружні білосніжні півкулі, увінчані сосками, такими ж акуратними, як і все в ній, кольору згасаючої жарини, тепер тверді й збуджені; я бачу (мені здається?), як збільшилися перса, так, вони налилися теплим соком збудження, терпким і тягучим, вином збудження, тим вином збудження, що прийшло із гір та грози, з грому й блискавиць. Я починаю цілувати її, спочатку лице, шию, нижче й нижче, маленьку заглибинку поміж її грудей, я цілую її груди, теплі й білі, тверднучі під губами, все нижче й нижче, живіт і низ живота, як у кожній зі ста тисяч фантазій, і, коли губи опускаються ще нижче, Дзвінка вигинає спину, тремтячими ніздрями голосно втягує наелектризоване повітря і під безупинними цілунками там, внизу, вона закушує нижню губу, тяжко дихає і тремтить, притискає до себе стрункими гладкими ногами. Біло-бузкові спалахи дають секундну можливість побачити її оголену красу, і складається враження, що я зімлів би від її тіла в світлі дня. Я бачу Дзвінчині очі, широко розплющені, і починаю розуміти: її очі, наче два чорні отвори на блакиті неба. Поцілунки кидають її в дикий жар, який я відчуваю устами; я цілую її. Вона втрачає голову від неперервних доторків моїх губ, й, нарешті, скидає з мене штани, подерті й потерті “Ранґлєри”, скидає труси, і я відчуваю на собі легкий фокстрот її вуст. Десь там, глибоко в моїй голові сидить думка, що кров не відпирається, і я в обіймах кладу Дзвінку на траву поруч.
Коли я входжу в неї, відчуваю: серце зупинилось і кров зараз вибухне з гарячих вен. Дзвінка скрикує, як сполохана птаха, але у крику, крім переляку й болю, чути щось третє. Воля насолоди й насолода волею. За її криком настає вистріл грому. Знайомий, але тепер нічим не стримуваний спалах всередині сліпить на якусь хвилину, і я не можу нічого збагнути, випливаючи зі скажених глибин шоку. Та пестощі продовжуються, бо сьогодні ніч для перших пестощів, та ніч, що наскрізь пропахла озоном й невидимою напругою її тіла.
Дзвінка цілує мене, я продовжую пестити, хоч вона й звивається під руками від того, що наростає всередині, і я знову входжу в неї, але тепер уже повільно, лежачи на спальнику, тримаючи її на своєму животі. Я не хочу придавити її собою, не хочу більше завдавати болю; ми погойдуємося на божествених прозорих золотистих хвилях, у повільних рівномірних рухах, її волосся падає мені на лице, і я чую її запах, а вогкі губи Дзвінки мають на собі присмак мого тіла — точно так само, як на моїх вустах вона відчуває смак себе. Цей другий раз, до якого ми йдемо, наближається кольоровими спалахами, наближається у твердості її сосків та пружності перс. Мої руки ковзають з її талії на ноги та сідниці, вона пропихає долоні мені під спину
і я вже бачу картину бо те що наближається це орхідея чорна орхідея зі строкатими розводами я бачу її при спалахах стробоскопа спочатку рідкі потім все частіші я чую як голосно кричить дзвінка їй нема від кого приховувати крик бо найближча хата там внизу вона скрикнула ще раз але ж такого не може бути у всіх книжках брошурах пише що першого разу дівчата нічого не відчувають але вона дійсно зустріла те до чого ми йшли вона не відривається від моїх губ її язик і орхідея дивися ти бачиш її все частіше і спалахи стробоскопа припиняться вже от-от злившись у суцільний потік фотонів крізь центри насолоди в мозку і знову щось унизу готове вибухнути і
ОСЬ ВІН вибух мільярд вольт через наші тіла і я вже бачу її квітку чорну з зеленими й червоними розводами але спалах всередині міріад небачених метеликів б’ються в чоло зісередини моєї голови і спалах спалах спалахспалахспалахСПАЛАХ крізь усі архетипи свідомості до самісінького дна СПАЛАХ
змиває все на своєму шляху, вона не дає мені кричати, бо затулила рот поцілунком.
Наступною приходить друга хвиля — важка і повільна; саме тоді я розумію, як це — бути абсолютно без сил. Те саме, без сумніву, відчуває й Дзвінка. Вона вже не має сил залізти на свій спальник, ми засинаємо, а може повільно втрачаємо свідомість, Дзвінка лежить на мені, в моїх обіймах, наслухаючи, як сон заковтує нас.

⋮⋮⋮   No. 1669

>>1661
Отак завжди у перші дні - кожна хвилина цідиться, як дурна самогонка. Треба було кар-динально розважитись, і перед очима знову постала медсестра Оленка. Може, вона теж нудьгує? - понудьгували б разом.
Я підтягнув піжамні штани і вирушив на пошуки. За конторкою нікого не було, та й взагалі, здається, робочий час скінчився - сумно, нічого не скажеш. У кінці коридора, у сестринській теж було порожньо. Лишалася процедурна - якщо і там нікого, значить іду слухати палатні побрехеньки або книжку почитаю.
Старі обшарпані двері процедурної прочинилися напрочуд тихо. Я обережно зазирнув і побачив ту, яку шукав, - вона, стоячи в кутку біля шафи, знімала свій білий халатик. У вікно зазирало червневе вечірнє сонце, старанно освітлюючи подробиці. Дівчина стояла впівоберта, тому не бачила мене, а я з дитинства був добре вихований, тому не став її кликати, а просто зачаївся біля дверей спостерігаючи.
Літо та уніформа дозволяють нашим сестричкам заощаджувати на білизні, тому, знявши халатик, дівчина лишилася у самих трусиках, і те, що відкрилося моїм очам, тільки підтвердило перші враження. Вона у всьому виявилась хорошисточкою: - засмаглі груди були акуратними, хоча й величенькими, та й ноги кріпилися правильно, біле мереживо обтягувало круглі сідниці, пружні і, здається, теж темні від засмагу. Цікаво, де це вона так встигла?
Дівчина, поклавши халат, полізла за чимось у шафу, даючи змогу зайву хвилину милуватись її формами. І тут у носі в мене засвербіло, абсолютно нестерпно, легені рефлекторно набралися повітря, я почав нещадно терти перенісся, але це не допомогло, і в наступну мить розкотисте чхання розірвало тишу проце-дурної. Оленка зойкнула від несподіванки та миттєво заховалася за розкриті дверцята.
- Пробачте, - сказав я. - Це, напевно, інфекція. У нашій палаті відчинене вікно.
Мій глибокий життєвий досвід радив користуватися будь-яким слушним моментом для знайомства.
Дівчина визирнула з-за дверцят, подивилася на мене і нічого не сказала. Вона просто заходилась вивчати мене своїми волошковими очима, так само уважно, як я її хвилину тому. Виникла пауза. Під цим допитливим поглядом я відчув себе повним ідіотом. Щоб якось виправити ситуацію, довелося спитати перше, що трапило на думку:
- Де ви так добре засмагли?
Вона посміхнулася і нарешті промовила своїм чарівним голосом:
- Ти вже або зайди, або вийди. Не стовбич у дверях. І що, скажіть, я мусив вийти?
Дівчина полишила свою схованку й, анітрохи не нітячись, підійшла до мене.
- Клац! - промовив замок на дверях, зачиняючись під її пальцями.
Я відчув, що піжама стає мені малою.
Протягом наступної години нудьгувати нам не довелося. Звичайно, у свої вісімнадцять я не міг похвалитися розмаїттям сексуального життя, тобто навпаки - похвалитися міг, але самі розумієте, наскільки це було би правдою. Епізоди, що надихали мене раніш, ні в яке порівняння не могли іти з Оленкою - просто як “Жигулівське” пиво і “Оболонь”. Увечері, крутячись у ліжку та не можучи заснути на панцирному трясовинні, я, звичайно, міркував над тим, що сталося, і дійшов висновку, що старанність багато важить у житті. Старанність та ретельність. Дарма я раніш злигався з двієчницями, а хорошисток недооцінював. Насправді он воно як - якщо людина не може вивчити історію або географію, то де їй до більш складних наук, а якщо вже може, тоді… Тоді треба буде принаймні ще раз перевірити свої висновки.

⋮⋮⋮   No. 1673

>>1661
>1505895461.657741-.jpg обкладинка

Їбанулися вже з моднявістю. Я розумію, що головні жертви маркетингу - тупі пьозди й це робиться для них, аби вони далі срали гроші. Але ж має стиль обкладинки корелювати з духом оповіді. "Коханцю..." б пасувала сувора обкладинка в стилі совкової класики.

⋮⋮⋮   No. 1674

>>1673
В тебе синдром каченятка.

⋮⋮⋮   No. 1683

>>1674
Ти той кум, що вивчив мемчик, і всіх запихає під його категорію?

⋮⋮⋮   No. 1684

>>1683
А нащо "все" запихати. Воно ж в тему.

⋮⋮⋮   No. 1685

>>1684
Я б не сказав. Вже тоді ювеноя. Але насправді я ненавиджу маркетинг, бо сам і мушу працювати в цій сфері.

⋮⋮⋮   No. 1694

Сапула мешкає сама у двокімнатній квартирі на Подолі, і цей факт дозволяє нам чкурнути з роботи, дорогою заскочивши до супермаркету за пляшкою доброго винця та пліснявим французьким сиром, який так до нього личить. А ще до вина ми полюбляємо виноград, щоправда зараз він не найкращий — імпортний, занадто м’ясистий і без кислинки. Проте ми не капризні, тому беремо, що є.
Звідки у мене, простого південного хлопця, такі дивні смаки — не скажу. А може, справа саме в тому, що я з півдня, де степи до обрію посмуговано рядками винограду і кожен господар закладає на зиму кілька десятків відер свого власного, особливого, унікального й неповторного вина. У нас навіть доріжки у дворах мостять бетонними стовпчиками для виноградників, а школярі у вересні, замість учитися, їздять збирати врожай. Чи принаймні їздили у часи, коли я вчився у школі. Пам’ятаю навіть плакат, що прикрашав шкільний кабінет праці: «Хай буде благословенний народ, що вмістив променисту енергію сонця у келих і дав її на радість людям». І підпис — Максим Горький. Хто здогадався розмістити в класі саме цю цитату з класика, невідомо, але якщо це було навіть у розквіт соціалізму, що його зараз іменують епохою застою, можете уявити різницю у ставленні до вина на нашому благословенному Півдні та решті українських територій.
Отже, в результаті впливу шкільної наочної агітації я не люблю горілки, чим викликаю здивування й недовіру з боку свідомого елементу. Адже національна традиція однозначно стоїть на двох китах — горілці і салі як основі основ.
Але є ще один кит — гарні жінки — і я віддаю йому данину з величезним задоволенням. А коли є змога, то під червоне вино, пліснявий сир та виноград, хоч він зараз і не найкращий.
— Заходь, — Сапула відмикає ключем замок і пропускає мене вперед.
Я ставлю пакет із супермаркету на підлогу і починаю роззуватися. Господиня не переймається зайвими церемоніями і проходить до кімнати просто у туфлях. Має на це повне право, адже прибирати їй доводиться самій. Бо це її хата, а я тут лише гість, тому ходжу у шкарпетках, і п’яти відчувають прохолоду підлоги.
Ми мовчимо. У кімнаті лунає тільки шурхіт целофану, дзеленькання посуду та стукіт пляшок об стіл. Моя справа — відкоркувати вино, решта — обов’язок жінки. Катька послабляє комір своєї білої блузки, розпускає по плечах зазвичай суворо заколоте волосся — і у такий спосіб раптом відбувається маленьке диво. В одну мить моя заступниця — ділова жінка, суворий адміністратор — перетворюється на таку собі гетеру-спокусницю. Навіть очі тепер дивляться на мене інакше, вони стають теплими й променистими, хоч з очима вона точно нічого не робила, гарантую.
На противагу сучасній моді на схуднення, Сапула залишається дуже тілесною, і одягом, поведінкою, навіть запахом підкреслює жіночність — звісно, тоді, коли вважає за потрібне.
— Як тобі це вдається?
— Що саме? — вона робить вигляд, що не розуміє.
— Признавайся, ти відьма?
— Не знаю. Бабуся була відьмою, це точно. А я — так, переводня.
Я нахиляюся вперед і продовжую почате Катькою, а саме — розстібаю ґудзики до самого низу, проходжу губами по шиї вниз від мочки вуха, потім різко розчахую блузку — і назовні з’являється мереживо, що вкриває повні груди, немов суцвіття бузку. Продовжую рух, розстібаючи спідницю, губи вже торкаються улоговини між персами, але тільки-но пробую зовсім стягнути одяг, як відчуваю несподіваний спротив.
— Куди ти поспішаєш? Жінку спочатку треба нагодувати, а потім уже все інше.
— Пробач, забувся. Ти ж у мене традиціоналістка.
— Жінки усі — традиціоналістки. Налий вина.
Я вмощуюся в низькому фотелі, розливаю бордо у келихи. Сапула сидить навпроти, не роблячи навіть спроби поправити одяг. Розхристана, майже без спідниці. І тут я починаю розуміти стратегічний задум. Власне, тому вона й не зняла туфлі. Для довершеності композиції.
— У тебе нова білизна, — констатую я.
— Точно. І як тобі вдалося це помітити?
— Я помічаю все, що пов’язано з тобою.
— Брехло, — хитає вона головою.
— Дуже гарна, — я демонстративно пробігаю поглядом по тілу, жінкам це подобається.
Вона нахабно демонструє себе, насолоджуючись ефектом. Тепер це навіть не спокусниця, а просто-таки одаліска з картини Енґра. Там, де зображено дівчат у їхньому природному середовищі. Приблизно так я і висловлююся.
— По-твоєму, гарем — це природне середовище для жінки?
— Звісно. Жінка там — серед інших жінок та євнухів, тому нікого не намагається звабити і залишається такою, як є. Натуральна сексуальність.
Катька мудро й дещо іронічно посміхається:
— Помиляєшся. Природне середовище для жінки — це зваблювати чоловіків. А в гаремі вони просто тренуються одна на одній. Обмінюються досвідом, якщо хочеш.
— Досвідом? Ага, так от звідки пішло слово «симпозіум»!
— Саме звідти. Жіноча лазня — це суцільний симпозіум.
— А судді хто? Як там казав класик?
Посмішка на вологих губах стає ще ширшою.
— Самі. Самі показують, самі судять. Са-мі.
— Ти хочеш сказати, що жінки вміють оцінювати жіночу сексуальність?
— І значно краще за чоловіків!
Я роблю страшні очі:
— Тобто ви всі — приховані лесбіянки?
— Дурненький. Просто ми вміємо дивитися жіночим поглядом на чоловіка, і чоловічим — на жінку. Щоб оцінити, порівняти, щоб навчитися врешті-решт. Не всі, звісно, вміють. Але дорослі жінки — точно.
Я сміюся, сам не знаю чому. Беру виноград і починаю годувати ним Катьку — просто від гронки, вона хапає губами бубочки по одній, розчавлює в роті і примружує очі. У другій руці я тримаю вино, але обережно, щоб не пролити бува на нову білизну. Бо таким чином дуже просто зіпсувати найсексуальніший настрій. Ми п’ємо по черзі з одного келиха і заїдаємо сиром.
— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві виноград збирали?
— Ага. Візьмеш гронку і кусаєш від неї, наче від хліба. Відкусив — викинув — взяв нову.
— А пам’ятаєш, як нашій класній влучили виноградом у шиньйон? Хтось із хлопців.
— Я. Це був я.
— Правда? А подумали на Кольку.
— Подумали. А насправді це був я. Хотів кинути в тебе, а влучив у класну.
Остання теза, звісно, брехня, але їй приємно. Виноградна ягідка зривається з напіврозкритих губів і потрапляє просто-таки у западинку між персами, у самісіньке буяння мережива.
— Ой! — сміється Катька.
— Зачекай, я сам, — нахиляюсь і починаю ретельно досліджувати схованку. Перса подаються під тиском мого язика, пропускають його між собою і тут-таки пружно змикаються, даруючи губам призовий доторк. Занурююся глибше й відставляю келих. Ну все, тепер мене вже не спинити.
— Куди ти знову поспішаєш? — дихає у вухо Катька, але зараз це не більше, як жіночі маневри. Вона допомагає моїм рукам впоратися із застібками та бретельками нової білизни — і ми беремося до справи просто тут-таки у фотелі. Виноградинка несподівано знаходиться зовсім не там, куди падала, я починаю гратися з нею та жіночим тілом, використовуючи усі складки й западинки місцевості. На якийсь час я зникаю у цій грі повністю, відключаюся від світу й існую тільки тут, на Катьчиному тілі, на її шкірі, у її глибинах, немовби сам перетворююсь на манюсіньку виноградинку, що от-от розколеться та бризне на всі боки солодким соком.
Врешті-решт я отямлююсь на килимі голий, ошалілий, витиснутий до останньої краплі. Катька зморено лежить на спинці фотелю. На ній якимось дивом залишилися блузка й бордові туфлі. Туфлі мене смішать, однак сил вистачає тільки на думки, але не на сміх. Я цілую Катьку у стегно трохи вище коліна — туди, куди дістаю зі своєї позиції. Бо підвестися не можу і не хочу.
— Дякую тобі, — кажу щиро.
— Це я тобі дякую. Ти ж працював.
— Ти теж не лінувалася.
— Знаєш, це така штука, що лінуватися просто невигідно.
Цікава думка. Жаль, що не всі жінки її поділяють.

⋮⋮⋮   No. 1695

Найкращі уривки це там де їбуться. Ясно.

⋮⋮⋮   No. 1696

>>1695
і де ж ти побачив слово "найкращі", слоню?

⋮⋮⋮   No. 1697

>>1696
Ну приємні, хіба це найприємніші уривки? Таке.

⋮⋮⋮   No. 1698

>>1697
то може шось напиши, га?

⋮⋮⋮   No. 1699

В кабінеті на мене чекав справжній сюрприз.
— Доброго дня, Сергію Миколайовичу!
— Привіт, любий!
За столом сиділи Сапула та моя Ірка. Я зупинився, не довіряючи власним очам. Що у нас відбувається?
— Доброго дня!
— Ти що, мене не поцілуєш? — Ірка одразу заявила свої законні права на чоловіка.
Я схилився і цьомнув повітря біля її щоки. Катьчиним обличчям пробігла скептична посмішка.
— Яким богам я зобов’язаний таким вишуканим товариством?
Обидві захихотіли.
Я ще більше розгубився. Не люблю загадок — це професійне. Може, вони затіяли сімейну розбірку щодо мене? Тоді краще швиденько змотатися. Я зробив стурбоване обличчя і витяг про всяк випадок мобільного телефона.
— Та от, була тут поруч і вирішила зайти до дівчат попити чаю. — Ірка продемонструвала свою телевізійну посмішку. — Ти ж не маєш нічого проти?
Може, це такий своєрідний спосіб вибачитися за позавчорашній скандал? Дивно.
— Та ні, не проти. Будь ласка. Зараз був у Паші на нараді, так до нього теж жінка прийшла поміряти нові туфлі. Жінка — це святе.
— Натяк зрозумілий.
Порівняти Ірку з Пашиною дружиною, означає нарватися на скандал. Аж надто вони не люблять одна одну. Але цього разу Ірка була у незвично доброму гуморі.
— Насправді я тут через Катю. Вона мене запросила.
Я мовчки перевів погляд на свою заступницю. Та зробила безневинне обличчя і кивнула.
Тільки тут я помітив, що на столі стоїть відкоркована пляшка «Бейлісу», дві чарки із недопитим лікером та розорена коробка цукерок. Оце так номер! Тепер зрозуміло, звідки походить хихотіння та грайливий настрій. Судячи зі всього, тут одним тостом не обійшлося.
— Жіночий алкоголізм не лікується.
Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.
— От він завжди такий правильний, — Ірка жартівливо надула губки. — Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?
Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.
Довелося приймати гру:
— Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні — понеділок.
— А якщо ми й вам наллємо? — кокетливо повела очима Сапула.
— Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, — все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.
— Вважайте зробленим, — Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.
Ми залишилися в кабінеті удвох.
— Котику, ти на мене сердишся?
Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті-решт піднімає білий прапор будь-який чоловік.
— Як я можу на тебе сердитися? — сказав я нещиро.
З приймальні почулося дзижчання кавової машини.
— Я більше не буду, — Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.
— Зарікалася свиня.
— Ну, котику.
Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? — теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.
— Можна до вас приєднатися? — почувся з порога Катьчин голос.
— Давай, — дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.
Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.
— Налити? — турботливо спитала вона.
— Та я вже якось сам.
Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все-таки відбувається?
— За що п’ємо? — я підняв чарку.
Дівчата перезирнулися.
— За нас трьох, — запропонувала дружина.
— Правда?
— Так, — приєдналася Сапула. — За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.
— А ми вже щось зробили?
— Так, — дружно кивнули жінки.
— Он воно як! — я обережно поставив свій лікер на стіл. — А що ми зробили?
— Ну! — капризно протягнула Ірка. — Це ж тост.
— Я не п’ю тостів, які не розумію.
— Ну чого ти такий серйозний!..
Сапула підштовхнула мій лікоть:
— Беріть.
Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.
— Пий! — промовила дружина вже владно і сама показала приклад.
Світло-кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.
— Ну, давайте! — Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.
Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.
— Може, хтось пояснить мені, що тут відбувається?
— Думаєш, варто? — Ірка запитально звели брови до моєї заступниці.
Сапула замислено глянула у стелю.
— Не знаю… Думаю, так.
— Ну тоді сама й поясни.
Катерина розвернулася до мене, демонструючи своє шикарне декольте:
— Сергію Миколайовичу, ми сьогодні нарешті виконали ваше розпорядження.
— Точно, — підтвердила зі свого місця Ірка.
— Дякую. Молодці, — хитрі фізіономії моїх жінок демонстрували задоволення від затягування інтриги. — А яке саме розпорядження?
— Ми були у нотаріуса і зробили договір про розподіл спільного майна. Вам треба тільки заїхати та поставити підпис.
— Тепер ти можеш бути депутатом, — додала Ірка.
Що ж. Як не хворіла, а добре померла. Нехай через
скандали, але справу зроблено. А хіба ж без скандалів жінки вміють працювати?
— Зрозуміло, — я підвівся і пересів до себе за стіл. — І на радостях вирішили набухатися.
— Набухатися… Фі, як грубо! — Ірка теж підвелася. — Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?
— Варто.
— Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?
Я приречено вийшов з-за столу.
Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все-таки жінки — дивні створіння.
Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.
— Ко-отику! Ти що, мене не поцілуєш?
От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.
— Ну, ко-отику!
— Добре, сама напросилася!
Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.
— Боляче! — крізь поцілунок промовила Сапула.
— Не бреши, — я відхилився назад і зазирнув їй у очі.
Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:
— Роздягайся!
— Ти що! Двері ж відкриті.
— Кажу, роздягайся!
Я стиснув волосся сильніше.
— Це насильство.
— Навіть не сумнівайся.
— В приймальні ж усе чутно!
— А ти не кричи.
Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.
— Зараз. Зараз, — вона взялася слухняно розстібати гудзики. — Тільки не тягни так.
Я трошки послабив хват.
Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:
— Далі.
— Давай, ти, — сіпнулася Катька.
— Я сказав, далі, — рука знову стиснула її волосся.
— Добре.
Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?
— Все?
— Далі! — скомандував я знову.
— Ну, Сергію! Це вже не жарти!
На це відповіла тільки моя рука, притиснувши міцніше волосся.
Я примусив її роздягнутися повністю, не відпускаючи, розвернув до себе спиною і навалив грудьми на спинку крісла. Тут лівицю довелося на кілька секунд звільнити для інших важливих справ, але Сапула вже не пручалася, і я знайшов гідне застосування обом рукам. Катька була гаряча, рухалася в такт і тихо стогнала. Добре, що у мене звукоізольовані двері, якщо вони й справді не відкриті. Коли стогони стали гучнішими, я затулив їй рота долонею, і вона у відповідь увіп’ялася зубами у мої пальці. Так на грані болю і шаленства ми дійшли вершини насолоди — Катька першою, тихо заскигливши та стиснувши у солодкій судомі свої сильні ноги, ну а тоді вже і я, несила опиратися цій нестримній силі жіночності. Ми так і завмерли єдиною скульптурою, а коли нарешті змогли розслабити закам’янілі м’язи і повернули здатність рухатися, знову розпалися на дві істоти — чоловіка і жінку, які щойно були одним цілим.
Я всівся на стіл і уважно спостерігав, як Катька вдягається. От вона натягла трусики. От нахилилася і неначе у сачок впіймала груди чашечками ліфчика. От в туфлях і спідниці стала уособленням офісної еротики — груди готові розірвати прозоре мереживо білизни, а покусані губи палають любовним шалом. А от — вона знову моя бойова заступниця, щоправда, трохи розпатлана, але з цим жінки вміють впоратися кількома рухами рук.
Катька мовчки підійшла до закритих, як виявилося, дверей, взялася за ручку і раптом обернулася, піднявши вгору пальчик:
— А все одно її ти поцілував двічі, а мене лише один раз.
Ну не зараза?

⋮⋮⋮   No. 1700

>>1698
Він довго розповідав, як працював на млині у Південному Оргорейні та як ухалепався, коли сказав охоронцю щось упоперек. Він все говорив та говорив тихим, монотонним голосом і весь час торкався долонею моєї руки, так ніби впевнитися, що я слухаю його. Сонце вже хилилося до заходу, а ми все стояли на узбіччі безлюдної дороги. Раптом промінь сонця, що пробився крізь щілину у дверях, освітив все навколо, навіть тих, що сиділи у найтемнішому кутку, і я побачив поряд себе дівчину. Брудна, дурненька, але дуже вродлива та виснажена, вона заглядала мені в очі із соромливою усмішкою, немов шукаючи втіхи. Це був кеммер жіночого типу, і її явно вабило до мене. Єдиний раз хтось з моїх бідолашних сусідів просив мене про допомогу, та цієї допомоги я дати не міг. Я підвівся, підійшов до щілини у дверях, ніби подихати повітрям та подивитися назовні, та довгий час не повертався.
переклав сам, не бийте

⋮⋮⋮   No. 1701 OP

>>1700
певно треба трохи більше контексту щоб проникнутись

⋮⋮⋮   No. 1702 OP

Дорогу до мого улюбленого більярдного клубу Володя знав напам’ять. Розташований на Печерську заклад мав анфіладу кімнат, у яких стояли столи — по одному, максимум по два. Саме через це неповторне відчуття інтимності я завжди обирав його для самотніх святкувань.
— Привіт, — махнув я рукою знайомому маркеру. — Столи є?
— Вибирайте. Сьогодні ж понеділок.
— А-а, точно.
І справді, сьогодні понеділок. А трапилося вже стільки, що вистачить на тиждень. Хоча з іншого боку, якщо події приємні, то хай би їх було якнайбільше.
— Зіграємо? — запропонував я маркеру.
— Зайнятий. У третій залі дівчина. Вона вільна.
— Дівчина, — скривився я. Ну що поробиш, не вірю я у дівчат, які грають у більярд.
— Вона класно грає. Краще за мене.
— Ну добре-добре. Раз ти зайнятий, буду грати з нею. Тільки не треба заливати.
У третій залі стояв самотній дванадцятифутовий російський стіл і дівчина у форменій жилетці на його тлі виглядала просто-таки малюпусенькою. Хоча, якщо бути об’єктивним, була вона цілком нормальних розмірів. З маркерками завжди проблема — чорний класичний одяг приховує всі особливості жіночої фігури і не дає змоги навіть пофантазувати на тему форм твоєї партнерки. А коли граєш з жінкою, це питання не є таким вже абстрактним. Фігура для жінки — частина особистості, навіть якщо вона використовує її для роботи за більярдним столом.
— Зіграєте зі мною? — чемно запитав я, привітавшись.
— Залюбки, — посміхнулася дівчина і взялася розставляти кулі.
Така посмішка вже сама по собі обіцяла задоволення від гри.
Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.
— Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?
Маркерка посміхнулася ще чарівніше:
— Побачимо.
Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига — запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення — може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.
— Яку гру обираєте?
— Американку, — чесно зізнався я.
— Якісь особливості?
— Та ну. В нашому селі грали просто.
— В селі? — посміхнулася дівчина. — В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.
— Як це, на п’ять?
— А так, — маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. — Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?
— Зачекайте. А на що будемо грати?
Дівчина повела плечима.
— На результат.
— Це зрозуміло. А ставка?
— Нам не можна.
— Мене теж дружина сваритиме, — я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. — Ми в рівних умовах.
Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.
— Давайте, я поставлю сто доларів.
Щедрість — одна з ознак свята.
— Нам не можна, — твердо відповіла дівчина.
Зрозуміло. Для когось — свято, для когось — робота.
— Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.
— На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?
Логічно.
— Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.
— Сто доларів проти американки?
— Так.
— З нічиєю чи без?
— Можна з нічиєю.
— Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.
— Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?
Біля столу маркерка стояла по-жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.
Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…
Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.
«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», — жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.
Гра з маркерами має ту перевагу, що дозволяє не думати про виграш. Все одно вони грають краще, зате дають нам можливість повністю зосередитися на власних ударах.
Результатом саме такої зосередженості стали дві кулі, які я послідовно відлущив від піраміди, коли дівчина пасивно відіграла свій хід і передала мені право удару. Вицілити такі кулі неможливо, їх можна тільки відчути.
— Тільки я не звик відкладати отримання виграшу, — сказав я, приміряючи третього.
Маркерка у відповідь на цю нахабну заяву зміряла мене поглядом:
— Я теж не звикла.
Третій удар був не таким вдалим, і тепер я мав шанс перевірити, чи справді маю добру суперницю.
Вона поклала свого в кут і вийшла на хорошу позицію для продовження.
У залі намалювався офіціант.
— А коньячку ви мені не принесете? — правильно відтрактував я його появу.
Хлопець кивнув і слухняно зник.
Другу кулю дівчина поклала без виходу і спокійно відіграла мені на хід. Два-два. Що ж, подивимося. Доводилося чути від професіоналів, що, мовляв, вмію підтягуватися до рівня суперника, проте граючи зі слабкими, так само спускаюся до їхнього рівня. Може, це від вродженого прагнення гармонії?
Не встиг я запишатися собою, як кулі припинили заходити. Дівчина теж не йшла у відрив, проте й відверто мазати не наважувалася. Рахунок став чотири-два на її користь — як кажуть, вірменський баланс.
— Треба підібрати градус, — зробив висновок я і одним духом вихилив келих коньяку.
— У більярді алкоголь вважається допінгом, — зауважила моя партнерка.
— Боїтеся програти?
Вона іронічно повела бровами:
— Не дуже.
— Вас як звати?
— Оля.
— А мене — Сергій. Олечко, а ви тут новенька?
— Три місяці.
Дівчина схилилася, вицілюючи, і я помітив, що на комірі її сорочки розстібнувся ще один ґудзик. Маючи неабиякий досвід гри на більярді, я перейшов на інший бік стола і зазирнув у відкриту пазуху. Що ж, видовище було вартим клопоту. З-під світлої білизни виглядали може не аж які великі, але кругленькі і апетитні цицечки.
Маркерка прослідкувала напрямок мого погляду, але позицію міняти не стала і навіть після удару не зразу підвелася у стійку.
— Люблю дивитися на кулі, а також півкулі. Вони мене надихають.
— Мене теж.
Тут наспів офіціант з наступною порцією коньяку, і я підняв келиха:
— За вашу красу і талант!
— Дякую, — чи мені здалося, чи то й справді моя партнерка опустила очі.
А на полиці тим часом вималювався рахунок п’ять-три. Щойно мені вдалося забити кулю, наступним ударом дівчина відновила свою перевагу. Мабуть, вона могла виграти з кия, але професія маркера не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб клієнт отримав задоволення. Перевага у дві кулі з одного боку залишає інтригу, а з іншого — гарантує від випадковостей. Я забив, вона теж. Шість-чотири. Сім-п’ять.
— Ще коньяку, будь ласка.
Офіціант звично кивнув.
— А ви де вчилися грати? — спитав я дівчину, поки вона крейдила кия.
— У спортшколі. Я була чемпіонкою України по юніорах.
— Справді?
— А що, не схоже?
— Ні.
— Чому? — іронічний погляд маркерки знову виміряв мене з ніг до голови.
— Ну… чемпіонки не бувають такими красивими.
Якщо я і перебільшував, то хіба трошки.
— Дякую, — тепер вона вже не опускала очей.
— Отже, ви могли виграти у мене всуху?
— Могла і всуху.
— А зараз завершите одним ударом?
Маркерка кинула оком на позицію.
— Ні. Тому що зараз ваш удар. От заб’єте, а наступним завершу я.
— А якщо не заб’ю?
— Почекаю, коли заб’єте.
— Ви мене лякаєте. Давно я не відчував себе повністю в руках жінки.
— І що, це так страшно?
Розмова отримувала новий напрямок, і я не можу сказати, що він мені не подобався.
— Та ні. Тільки я все одно захочу реваншу.
— Законне право. Але для реваншу треба спочатку програти.
Скільки їй років? Двадцять п’ять чи двадцять шість. Невеличка, акуратна, як і годиться при її професії. Якщо розколоти волосся, буде навіть гарною. Але насправді — це зовсім не мій типаж. Але цицечки — нічого. їх приємно було б обстежити врукопашну.
Вік живи, вік учись. Я прийшов сюди, не вірячи у існування жіночого більярду, а зараз був схильний вважати, що з маркерками грати вдвічі приємніше, ніж з маркерами. Бо до спортивного азарту маєш іще присмак еротики. Хоча який при рахунку сім-п’ять може бути спортивний азарт?
— Ви краще цю парочку в центр поцільте, — підказала дівчина. — Якщо не надто сильно вдарите, своя може вийти на позицію в кут, і наступним ударом рахунок стане нічийним. Це шанс.
Я зважив ситуацію. Підказка була й справді непоганою. Відносно виходу, не впевнений, а от забити — спробую.
— Олечко! При достатній силі удару приціл не має значення. Хто вище б’є, той краще грає. А якби я вмів розраховувати такі удари, то теж був чемпіоном України. Так що пробачте, буду бити по-сільському, так, щоб задзвеніло.
З цими словами я щосили вперіщив києм і куля влетіла у середню з таким правдивим дзвоном, що аж підстрибнула від надлишку енергії. Але це ще було не все. Биток, закрутившись, як дзиґа, відскочив від борта дуплетом, вдарився об іншу кулю і за якоюсь фантастичною дугою буквально вгвинтився в кутову лузу. Це було красиво, а головне — це було значно більше, ніж я сподівався. Сім-сім. Нічия. І можна починати гру спочатку.
Я переможно виструнчився і тут побачив, що моя суперниця зовсім не поділяє захвату від вдалого «дурня», а все ще не зводить очей зі столу. І не дарма — куля, що її зачепило останнім ударом, повільно, але впевнено котилася до найближчого кута. Я затримав подих. А підла куля, немовби збиткуючись, підлізла до самісінької лузи і зупинилася на самому її краєчку, між губами.
— Вау! — у захваті заверещала моя суперниця, і чи то від цього звуку, чи то від непогашеної ще внутрішньої енергії куля раптом захиталася і звалилася прямісінько у лузу, утвердивши в такий спосіб мою перемогу над чемпіонкою України серед юніорів.
— Гура-бура-бом! — я переможно підняв кия над головою.
Дівчина заплескала в долоні:
— Такого фарту я ще не бачила.
— Це не фарт. Це — доля.
Я допив коньяк і подивився на годинник. В обійми рідної дружини поспішати ще не хотілося. То чому б на честь перемоги не скатати ще партію.
— Реванш? — шляхетно запропонував я.
Дівчина мовчки відставила кий і замість відповіді взяла мене за руку. Вона ступила кілька кроків, не відпускаючи захвату, і я мусив скоритися цьому німому наказу. Без жодного слова я послідував за нею вузьким коридорчиком, за яким біліли глухі двері — певно, до технічного приміщення.
— Тс-с-с! — приклала вона пальця до губів.
Ручка стиха рипнула, і маркерка буквально затягнула мене до тісної комори з величезним електрощитом в кутку.
— Коли ви не звикли відкладати, то я теж не звикла, — вона замкнула двері і взялася похапцем розстібувати ґудзики моєї сорочки.
Світла ми не вмикали, але у тісній коморі не було зовсім темно — зелені індикатори електроавтоматики підсвітлювали мізансцену своїм мерехтінням. Як у фантастичних кінофільмах, слово честі.
— Ну, давай, — маркерка вже розстібнула мою сорочку та взялася до штанів.
— Ти граєш з вогнем, — сказав я.
— Давай, — не знаю, яким чином, але її одяг теж виявився розстібнутим. Чи то вже я постарався? Дівчина вела гру твердо, так само, як і на більярді. Може, і в цьому вона теж була чемпіонкою України?
Ну так я теж не з другої ліги. Кров раптом прилила до голови.
Кажеш, давай? Зараз буде тобі давай.
Я почекав, поки дівчина завершить першу фазу боротьби з моїм гардеробом, а потім відвів її руки і одним рухом розірвав навпіл мережаний ліфчик. Вона зойкнула, а я, сп’янілий від цієї раптової зміни ролей, так само рішуче смикнув донизу маркерські брюки і рвонув гумку трусиків.
— Давай? — загарчав я і накинувся на неї, як оскаженілий від казарменого целібату солдат.
Не знаю, як благенькі дверцята електрощитка витримали тиск двох тіл, що смикалися у спільному ритмі. Певно, конструктори все-таки передбачали можливість подібних навантажень. Я летів вперед, ні на що не зважаючи, збуджений своєю подвійною перемогою, але чемпіонка пустилася навздогін і наспіла буквально на самому краєчку. Собою вона керувала аж ніяк не гірше, ніж чоловіками.
Коли пульс припинив стукати в моїх скронях, а руки послабили хватку, я помітив, що дівчача голова лагідно пригорнулася до моїх волохатих грудей. Ця раптова ніжність була зовсім несподіваною в умовах електрощитової більярдного клубу.
— Добре, добре, — я похапцем провів рукою по її гладенькому волоссю. — Зараз нас попалять.
Дівчина підвела голову:
— Я вгадала із бажанням?
— Сто відсотків, — відсунувшись, я взявся наводити лад у одязі і тут помітив, що вона посміхається.
Залишки розірваного бюстгальтера мотилялися на грудях, немовби німе свідчення злочину, а наполовину розірвані трусики висіли на одній нозі. Дівчина, сміючись взялася розстібати гачки за спиною.
Що це на мене найшло, справді?
— Пробач. Скільки з мене?
Вона припинила сміятися:
— Я тобі що, повія?
— Та ні… я не про це, — потрібні слова чомусь ніяк не знаходилися, а замість них вилазили якісь чужі та кострубаті. — Я ж цеє… ну, порвав усе на тобі. Треба буде нове…
— Дурник! — дівчина раптом дала мені щигля. — Дурник! Невже ти думаєш, що на мені так часто рвуть білизну чоловіки? Жінка сама готова оплатити такий комплімент. Скільки візьмеш, щоб довершити це? — вона показала рукою на напіврозірвані трусики.
Я із шумом видихнув повітря, що застоялося у грудях, тоді повів ніжно по її стегну і одним ривком розправився з залишками тканини. Дівчина заплющила очі.
І справді, я не все розумію у конструкції цього світу.
Наче злочинці, ми тишком, по-одному вислизнули зі щитової. Я — перший, бо маркерка потребувала більше часу для відновлення дрес-коду.
Найскладнішою частиною випадкового сексу є прощання. З одного боку чоловік повинен залишити у жінки приємні спогади, а з іншого — не викликати бажання розпочати ігри в кохання. Я волів би зникнути по-англійському, але поки офіціант ніс рахунок, у кімнаті з’явилася моя партнерка по грі. Виглядала вона так само, як і на початку нашого знайомства — біла сорочка, чорна жилетка на ґудзиках і брюки. Хіба що прилизане волосся трохи розкошлатилося, але більярд — це все-таки спорт, тож усе виглядає логічно. Що ж до білизни, то форма маркера надійно маскує як її наявність, так і відсутність.
— Іще партію? — м’яко запитала дівчина.
— Знаєш, Олечко! Чесно сказати, це у мене не перша партія за сьогодні, — я зробив паузу, щоб двозначність останньої фрази не залишилася непоміченою. — А я одружений. І дружина, до речі, ревнива. Так що побіжу. Цьом.
Дівчина приклала пальчики до губ і натхненний цим знаком сумирності й кохання я попрямував до стоянки, де терпляче чекав вірний Володар Колес.

⋮⋮⋮   No. 1730

— А батьки? — спитав Сергій. — Що тобі батьки кажуть, що ти в такому віці десь волочишся ночами.

— Та їм назагал пофік. Татусь бухає і не знає, коли я приходжу. А мама також від татуся не відстає. Або просто спить. Щось там трохи була жвинділа, то я її відшила. Сама собі голова. Ось працюю влітку, заробляю, що ще треба. А де і як я гуляю, моя справа.

— А як же далі?

— Що далі? Як усі. Натрахаюсь, поки не набридне. А когось зустріну, що сподобається всерйоз, буду тільки з ним. Ось ти, коли одружувався, а скільки перед тим трахався. І що, в тебе змаліло від того?

— Не знаю, — сказав Сергій.

— Якщо так кажеш, то, певно, не пощастило тобі з бабою, тільки й всього. Бо якби її любив, і все було б гаразд, то не думав би. Нікому гірше не є від того, що в молодості щось там хтось собі дозволив. Може й краще, потім на сторону бігати не буде.

— Така ти мудра, ніби набагато старша за себе.

— Та я не мудра, а просто коли почала трахатись, то бачу багато більше, ніж раніше. Може й не треба було так рано! Не знаю! Але не шкодую. Ловлю свій кайф, а далі буде видно...

Вони вже давно приїхали на місце і добрих півгодини розмовляли, як двоє давніх друзів.

— І що, сьогодні тобі не пощастило?

— Та якісь самі лохи чіплялись. Не могла я з таким, і все. Хоч і хотілося, але не з кожним підряд. Не пощастило.

У Сергія закалатало серце, він захвилювався.

— А може зі мною спробуєш? Ти з таким, як я, ще не пробувала. То все молодь, а тут може щось інше?

Галя зиркнула на нього, просто в очі. І усміхнулась.

— А що? Ти симпатичний, мені подобаєшся, бачиш, я тобі усе розповіла, і недаремно, бо вже й сама подумала, а чому б ні...



Сергій цілував її тіло, поступово спускаючись далі й далі униз, вже давно заведений, вже давно готовий, спраглий увійти в неї, щойно одірвався від першого глибокого поцілунку в уста, але заголивши її невеликі пружні груди, гейби всотував їх, торкаючись язиком сосків, трохи прикушуючи і далі пестячи їх язиком і руками, намагаючись дотиками пальців передати її тілу всю свою спрагу, вируюче полум’я свого бажання, що піднялось в ньому давно забутою хвилею майже юначого шалу.

Але Сергій не поспішав. Йому хотілося довести їй зараз, що таке дорослий чоловік у порівнянні з хлопцями, що таке справжнє знання жінки, що таке врешті справжнє статеве злиття, і він вкладався зараз, як ніколи, або як дуже давно, як колись, із пристрастю, зараз гейби помноженою на досвід своїх тридцяти семи.

Він спустився далі, цілуючи її живіт, пупок, і далі йшов униз і врешті дістався кучерів на лобку, і, зітхнувши, подався нижче.

Таке він чинив лічені рази свого життя, але зараз він сам хотів цього, і, перемагаючи запах, що був чужий і, водночас, і відворотний, і приємноп’янкий, дістався піхви і запустився язиком у неї і намацав язиком клітор і вчув, як затрусило дівчиною, як здригається і випинається під ним її тіло, як вона вже кінчає зараз під його язиком і його губами, і в нього майнула думка — таки цього вона ще не знала — і він не лишав її, доки вона, вже раз скінчивши, не почала знову пружитись і вигинати спину під його ласками, і вже несилий більше стримуватися, відпустив її і, намацавши вхід, увійшов у неї своєю чоловічістю, м’яко і пружно водночас, відзначаючи несамохіть забуту вже вузькість і щільність юної піхви, увійшов глибоко і щільно, завмер на мить, кількаразово пружачись стрижнем всередині, а тоді лиш почав рухатися, намагаючись продовжити акт якомога довше, викручуючись стрижнем в один бік і в інший, дістаючи її швидкими рухами, не виходячи з неї всередині, а потім знову переходячи на довгі глибокі рухи, немовби вкладаючи в неї всього себе, геть усього себе.

Врешті вдарила його хвиля закінчення, вириваючи з будня, з усвідомлення божевільної неймовірної історії, з вузенького заднього сидіння авта, яке він завів поміж дерев на околиці невеличкого парку. Він кінчав, у насолоді ще й вивищуючись своєю перемогою над усіма, хто був з нею раніше, над усіма, хто ще буде з нею, бо зараз був він і тільки він, і саме він завдав їй таких її злетів, він досягнув такого її шалу, він бачив, почував, знав, він був, він є, він буде....

— Ну, ти даєш! — сказала вона.— З пацанами це зовсім інакше. Вони раз-раз і все.А мені часом мало, я ще хочу! От якщо так, як з тобою, то надовго вистачить...

Вони закурили і далі розмовляли про щось. А точніше про все. Про те чи інше. Про все. Близькість, що панувала зараз між ними, була майже абсолютна.

— Ти ще не поспішаєш? — спитав він майже прохально .

— Я ж тобі казала. Маю прийти до ранку. Завтра неділя, спатиму, скільки схочу. Нікуди не поспішаю.

— Це добре,— сказав Сергій.

Сліпою блискавкою майнуло в голові, що десь він має дім, і дружину, і сина, і якісь обов’язки, але тільки на мить, бо в наступну Сергій вже дивився на неї майже закоханими очима.

Він хотів знову.

Потягнувся до неї, простягнув руку, і вона усміхнулась і сама поклала його руку собі на груди, і він вмить делікатно й напружено стиснув її перса, як пташатка, намагаючись пестити і сильно і ніжно, і вона нахилилась до нього — він сидів на сидінні — і поклала йому голову на коліна, потім повернулась і узяла рукою його за стрижень і скерувала собі до вуст.

Вмить він був уже знову готовий, наповнивши їй рот собою, легенько зарухався, намагаючись не зайти заглибоко, але вона сама раптом, глибоко вдихнувши, захопила цілий його великий стрижень собі в рот, аж він відчув, як голівка його на мить дісталась її горлянки, потім вона випустила його зовсім з рота, потім знову облизала його, пестячи язиком і вустами, і вже було досить, більше він не міг.

Сергій випручався, сидячи на місці, і взяв її в обійми і, піднісши трохи, посадив на себе, обличчям до себе і, трохи піднісши, вставив їй стрижня в піхву, і вона з легеньким зойком сіла на нього і, її груди були зараз майже на рівні його вуст, він мить цілував їх шалено і пристрасно, та спраглий стрижень вимагав руху, хоч і сіпався там усередині, як у в’язниці, і Сергій узяв її за сідниці, і дівчина легко піддалася, допомагаючи, і вони почали рухатися разом.

Зараз вела вона, її роль була активніша, і вона стогнала, підводячись і опускаючись, впираючись ногами в сидіння і руками обіймаючи його за плечі. Вони рухались, як у сидячому танці, і вона скінчила знову раніше, а він притримував себе й далі, не приспішуючи акту і рухаючись з нею в одному ритмі, який був повільніший, інший ніж попередній, як інший танець, як інша пісня, та в якусь мить він зарухав уже нею сам, дістаючи дедалі більше активної ролі і швидше, швидше, бо апогей близився, і ось знову зойки обох злилися в одне, і вони кінчили разом знову, і ще хвилину чи більше тільки легенько похитуючись, діставали продовження щойноминулого блаженства, і це була нова пісня про кохання двох тіл.

— Такого в мене ніколи не було! — сказала вона.— Може я справді в цьому ще нічого як слід не розуміла?

— Слухай, але і я, дещо, скажімо, старший, такого піднесення не пам’ятаю. Мабуть, і в мене такого, як з тобою, не було ніколи. Я просто шалію від тебе. Треба ж отак! Це просто щастя. Вище усіх дахів!

Сергій витягнув пляшку коньяку, яку купив додому, і шоколадку. Так він думав миритись з дружиною, якщо дійдуть згоди.

— Ти, як хочеш, а я трохи вип’ю. Мене просто трусить від усього, що сталося.

— Я теж ковтну трішечки. Певна річ, мені доводиться часом і випити, хоч я не дуже до цього. Але тут такі справи.

— Так отож. Справи такі, що куди там?

Ковтнули трохи коньяку і знову розмовляли. Зморені, зібрались було одягатись.

Вона повернулась задом, шукаючи запальничку, що впала на дно машини, і вигляд її голих сідниць при місячному світлі збудив Сергія знову. Ого, подумав він, певне, таки коньяк додає сил, але ж і така нагода.



Він охопив її ззаду, не даючи їй підвестися з колін, легенько поправив її, ставлячи на коліна перед собою на сидіння, і ще напівнапружено, але вже спрагло увійшов у неї знову. Вона не пручалась, не опиралась, тільки зітхнула, вже очікуючи його входження, і зітхання було радісновтомленим, очікуванням знаного, бажанням повернення щойноминулого задоволення. Вже все було позаду, і Сергій рухався в ній вільно і легко, почуваючи, як піхва після попередніх входжень стала ширшою і податливішою,як легко і швидко вона мокріє, як кінчає вона спершу майже враз із входженням, щойно він почав свої рухи, як радісно і старанно рухається з ним воднотон, намагаючись утрапити в один ритм, як щасливо реаґують її сідниці на його великі і важкі руки, що пестять їх, як тремтить вона від кожного звиву його стрижня, від кожного напруження його чоловічості всередині неї, і як врешті кінчає разом з ним, зойкаючи і кусаючи собі пальці, не криючись вже, нічого не соромлячись, не пам’ятаючи себе від захлинаючої її хвилі, і він заглиблюється чимдалі більше в рухи, якими, здавалося, хотілось би рухатися й рухатися довго-довго, до нескінченності, і які зараз були справді довгими, і часу цей марш забрав доволі багато, і врешті апогей настав болючий і прекрасний, і його тіло, здавалось, викидало із себе все, що в ньому тільки було, гейби виверталось назовні всією своєю сутністю, і час зупинився і минув, і врешті, коли хвиля пройшла, він просто наліг на неї ззаду, трохи впираючись руками в сидіння над нею, аби не затиснути її вагою свого тіла, і так лежав ще деякий час, не виходячи, і вона під ним, не ворушачись, і потім вони розчепились і впали в незґрабних обіймах на сидіння, і заснули.



— Котра там зараз година?

— Четверта.

— Нормально. Пора забиратись спати.

Вони сиділи обійнявшись на передньому сидінні в авті перед її будинком. Щойно приїхали, і треба було прощатись. Однак мить розходження раптом стала важкою, хоч і неодмінною. Вага цієї миті стала раптом щемливою і болісною. Це було все. Далі не було і бути не могло. Скінчилось. Крапка. Треба було її ставити.

— Я піду, — сказала вона. — Прощавай.

— Я ніколи не забуду цієї ночі.

— Я теж, — сказала вона.— В мені щось змінилось, здається. Не знаю. Але щось змінилось. Що буде далі, не знаю. Але щось інше.

— В мені теж щось змінилось, — сказав Сергій. — Я...

— Не треба нічого говорити. В тебе своє життя, в мене своє. Гадаю, ми більше не зустрінемось. Та й не варто.

— Мабуть, так, — зітхнув Сергій.

— Прощавай.

— Стривай!

Він обійняв Галю і зазирнув їй в очі.

— Я хочу, аби в тебе надалі все склалось добре. Дуже хочу!

Вона мовчала. Він поцілував її у вуста міцно і довго. Вона не пручалась. Навпаки відповіла на поцілунок глибоко і тепло, але вже всередині у обох дзвенів останній дзвінок.

— На добраніч.

Вона вийшла з машини, озирнулась на мить і попростувала до свого будинку. Юна жінка.

Сергій відчув, як защеміло йому, як шкода стало цієї миті, і не рушав з місця, аж доки вона не зникла у під’їзді свого будинку.

Потім завів машину і подався додому.

Втома поймала його тіло, водночас з відчуттям полегкості і немовби скинутого вантажу, який так довго ніс він на своїх плечах.

Сергій їхав порожнім літнім містом неквапно, хоч можна було зараз і швидше, і думки його поволі полишали пристрасті нинішньої ночі, вертаючи у домашній будень, у дійсність всього того, до чого він зараз простував.

Відсторонивши щойноминуле, в якусь мить Сергій зупинився подумки на думці про дружину, і раптом, майже із здивуванням, збагнув, що любить її, тільки її, і дуже любить.

Відчуття провини перед нею змішувалося зараз із відчуттям майже ніжності до дружини, з бажанням негайно її побачити й віддати їй щось дуже важливе, оте, що ніколи не віддасться у шалі пристрастей, але що лишається попри них глибинно всередині, і, якщо таки існує, то рано чи пізно одного разу врешті вибухає гейби північним сяйвом над усім тим, що на споді, над усім, чого прагне тіло, над усім, що є лиш тілесним, плотським, його і освічуючи, і заперечуючи водночас.

Сергій вже прагнув обійняти дружину, попросити пробачення, пояснити себе, пояснити врешті усе — як він живе і чому так живе, і подумати разом, що буде далі.

Думки снували в його голові зараз прозоро і світло, він думав уже про сина, про його школу, про те, що слід хлопцеві таки приділяти більше уваги, про те, що вдома він, Сергій, буває назагал рідко і не вповні.

Йому хотілося додому.

Як після очищення вогнем, несподіваним полум’ям, через яке щойно пройшов.

Світало.

Сергій поставив авто під будинком і, йдучи до під’їзду, подумав — а як вона, що буде далі з нею.

І загадав собі — дай Боже і їй оцього відчуття очищення. Може і їй буде світліше.

Піднявся на третій поверх пішки, не викликаючи ліфта. Наблизився до дверей своєї квартири і хвилину стояв, і дивився на двері, намагаючись виструнчити змішані почуття, що переповнювали його.

І в мить, коли вставляв ключа у двері, враз відчув, як пойняло його тепло домівки, до якої повертався зараз ніби з далеких мандрів.

Він тепер був удома, з родиною. Як давно вже не був.

Повернувся додому.

⋮⋮⋮   No. 1731

>>1701
Ле Гуін, Ліва рука темряви, уривок з автозаком. Я просто задовбався перекладати, але це моє улюблене місце в оповіданні. Як грілися вночі, збиваючись в купу, як затикали щілину біля дверей трупом і оця частина, коли безстатева людина перейшла в жіночий стан.

⋮⋮⋮   No. 1733

"Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди"



[Return] [Go to top] [Catalog] [Post a Reply]
Delete Post [ ]

[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]