[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / f / g / i / k / l / m / p / t / ]

/l/ - Література

Імʼя
Ел. пошта
Тема
Коментар
Файл
Пароль (Для видаляння допису.)
Додатково Використовувати наліпки для ОП

Файл: 1505895461.657741-.jpg ( 136.1 KB , 1080x785 )

⋮⋮⋮   No. 1661 [Дописати]

Приємних уривків нитка
13 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1698

>>1697
то може шось напиши, га?

⋮⋮⋮   No. 1699

В кабінеті на мене чекав справжній сюрприз.
— Доброго дня, Сергію Миколайовичу!
— Привіт, любий!
За столом сиділи Сапула та моя Ірка. Я зупинився, не довіряючи власним очам. Що у нас відбувається?
— Доброго дня!
— Ти що, мене не поцілуєш? — Ірка одразу заявила свої законні права на чоловіка.
Я схилився і цьомнув повітря біля її щоки. Катьчиним обличчям пробігла скептична посмішка.
— Яким богам я зобов’язаний таким вишуканим товариством?
Обидві захихотіли.
Я ще більше розгубився. Не люблю загадок — це професійне. Може, вони затіяли сімейну розбірку щодо мене? Тоді краще швиденько змотатися. Я зробив стурбоване обличчя і витяг про всяк випадок мобільного телефона.
— Та от, була тут поруч і вирішила зайти до дівчат попити чаю. — Ірка продемонструвала свою телевізійну посмішку. — Ти ж не маєш нічого проти?
Може, це такий своєрідний спосіб вибачитися за позавчорашній скандал? Дивно.
— Та ні, не проти. Будь ласка. Зараз був у Паші на нараді, так до нього теж жінка прийшла поміряти нові туфлі. Жінка — це святе.
— Натяк зрозумілий.
Порівняти Ірку з Пашиною дружиною, означає нарватися на скандал. Аж надто вони не люблять одна одну. Але цього разу Ірка була у незвично доброму гуморі.
— Насправді я тут через Катю. Вона мене запросила.
Я мовчки перевів погляд на свою заступницю. Та зробила безневинне обличчя і кивнула.
Тільки тут я помітив, що на столі стоїть відкоркована пляшка «Бейлісу», дві чарки із недопитим лікером та розорена коробка цукерок. Оце так номер! Тепер зрозуміло, звідки походить хихотіння та грайливий настрій. Судячи зі всього, тут одним тостом не обійшлося.
— Жіночий алкоголізм не лікується.
Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.
— От він завжди такий правильний, — Ірка жартівливо надула губки. — Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?
Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.
Довелося приймати гру:
— Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні — понеділок.
— А якщо ми й вам наллємо? — кокетливо повела очима Сапула.
— Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, — все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.
— Вважайте зробленим, — Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.
Ми залишилися в кабінеті удвох.
— Котику, ти на мене сердишся?
Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті-решт піднімає білий прапор будь-який чоловік.
— Як я можу на тебе сердитися? — сказав я нещиро.
З приймальні почулося дзижчання кавової машини.
— Я більше не буду, — Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.
— Зарікалася свиня.
— Ну, котику.
Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? — теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.
— Можна до вас приєднатися? — почувся з порога Катьчин голос.
— Давай, — дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.
Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.
— Налити? — турботливо спитала вона.
— Та я вже якось сам.
Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все-таки відбувається?
— За що п’ємо? — я підняв чарку.
Дівчата перезирнулися.
— За нас трьох, — запропонувала дружина.
— Правда?
— Так, — приєдналася Сапула. — За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.
— А ми вже щось зробили?
— Так, — дружно кивнули жінки.
— Он воно як! — я обережно поставив свій лікер на стіл. — А що ми зробили?
— Ну! — капризно протягнула Ірка. — Це ж тост.
— Я не п’ю тостів, які не розумію.
— Ну чого ти такий серйозний!..
Сапула підштовхнула мій лікоть:
— Беріть.
Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.
— Пий! — промовила дружина вже владно і сама показала приклад.
Світло-кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.
— Ну, давайте! — Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.
Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.
— Може, хтось пояснить мені, що тут відбувається?
— Думаєш, варто? — Ірка запитально звели брови до моєї заступниці.
Сапула замислено глянула у стелю.
— Не знаю… Думаю, так.
— Ну тоді сама й поясни.
Катерина розвернулася до мене, демонструючи своє шикарне декольте:
— Сергію Миколайовичу, ми сьогодні нарешті виконали ваше розпорядження.
— Точно, — підтвердила зі свого місця Ірка.
— Дякую. Молодці, — хитрі фізіономії моїх жінок демонстрували задоволення від затягування інтриги. — А яке саме розпорядження?
— Ми були у нотаріуса і зробили договір про розподіл спільного майна. Вам треба тільки заїхати та поставити підпис.
— Тепер ти можеш бути депутатом, — додала Ірка.
Що ж. Як не хворіла, а добре померла. Нехай через
скандали, але справу зроблено. А хіба ж без скандалів жінки вміють працювати?
— Зрозуміло, — я підвівся і пересів до себе за стіл. — І на радостях вирішили набухатися.
— Набухатися… Фі, як грубо! — Ірка теж підвелася. — Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?
— Варто.
— Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?
Я приречено вийшов з-за столу.
Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все-таки жінки — дивні створіння.
Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.
— Ко-отику! Ти що, мене не поцілуєш?
От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.
— Ну, ко-отику!
— Добре, сама напросилася!
Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.
— Боляче! — крізь поцілунок промовила Сапула.
— Не бреши, — я відхилився назад і зазирнув їй у очі.
Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:
— Роздягайся!
— Ти що! Двері ж відкриті.
— Кажу, роздягайся!
Я стиснув волосся сильніше.
— Це насильство.
— Навіть не сумнівайся.
— В приймальні ж усе чутно!
— А ти не кричи.
Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.
— Зараз. Зараз, — вона взялася слухняно розстібати гудзики. — Тільки не тягни так.
Я трошки послабив хват.
Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:
— Далі.
— Давай, ти, — сіпнулася Катька.
— Я сказав, далі, — рука знову стиснула її волосся.
— Добре.
Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?
— Все?
— Далі! — скомандував я знову.
— Ну, Сергію! Це вже не жарти!
На це відповіла тільки моя рука, притиснувши міцніше волосся.
Я примусив її роздягнутися повністю, не відпускаючи, розвернув до себе спиною і навалив грудьми на спинку крісла. Тут лівицю довелося на кілька секунд звільнити для інших важливих справ, але Сапула вже не пручалася, і я знайшов гідне застосування обом рукам. Катька була гаряча, рухалася в такт і тихо стогнала. Добре, що у мене звукоізольовані двері, якщо вони й справді не відкриті. Коли стогони стали гучнішими, я затулив їй рота долонею, і вона у відповідь увіп’ялася зубами у мої пальці. Так на грані болю і шаленства ми дійшли вершини насолоди — Катька першою, тихо заскигливши та стиснувши у солодкій судомі свої сильні ноги, ну а тоді вже і я, несила опиратися цій нестримній силі жіночності. Ми так і завмерли єдиною скульптурою, а коли нарешті змогли розслабити закам’янілі м’язи і повернули здатність рухатися, знову розпалися на дві істоти — чоловіка і жінку, які щойно були одним цілим.
Я всівся на стіл і уважно спостерігав, як Катька вдягається. От вона натягла трусики. От нахилилася і неначе у сачок впіймала груди чашечками ліфчика. От в туфлях і спідниці стала уособленням офісної еротики — груди готові розірвати прозоре мереживо білизни, а покусані губи палають любовним шалом. А от — вона знову моя бойова заступниця, щоправда, трохи розпатлана, але з цим жінки вміють впоратися кількома рухами рук.
Катька мовчки підійшла до закритих, як виявилося, дверей, взялася за ручку і раптом обернулася, піднявши вгору пальчик:
— А все одно її ти поцілував двічі, а мене лише один раз.
Ну не зараза?

⋮⋮⋮   No. 1700

>>1698
Він довго розповідав, як працював на млині у Південному Оргорейні та як ухалепався, коли сказав охоронцю щось упоперек. Він все говорив та говорив тихим, монотонним голосом і весь час торкався долонею моєї руки, так ніби впевнитися, що я слухаю його. Сонце вже хилилося до заходу, а ми все стояли на узбіччі безлюдної дороги. Раптом промінь сонця, що пробився крізь щілину у дверях, освітив все навколо, навіть тих, що сиділи у найтемнішому кутку, і я побачив поряд себе дівчину. Брудна, дурненька, але дуже вродлива та виснажена, вона заглядала мені в очі із соромливою усмішкою, немов шукаючи втіхи. Це був кеммер жіночого типу, і її явно вабило до мене. Єдиний раз хтось з моїх бідолашних сусідів просив мене про допомогу, та цієї допомоги я дати не міг. Я підвівся, підійшов до щілини у дверях, ніби подихати повітрям та подивитися назовні, та довгий час не повертався.
переклав сам, не бийте

⋮⋮⋮   No. 1701 OP

>>1700
певно треба трохи більше контексту щоб проникнутись

⋮⋮⋮   No. 1702 OP

Дорогу до мого улюбленого більярдного клубу Володя знав напам’ять. Розташований на Печерську заклад мав анфіладу кімнат, у яких стояли столи — по одному, максимум по два. Саме через це неповторне відчуття інтимності я завжди обирав його для самотніх святкувань.
— Привіт, — махнув я рукою знайомому маркеру. — Столи є?
— Вибирайте. Сьогодні ж понеділок.
— А-а, точно.
І справді, сьогодні понеділок. А трапилося вже стільки, що вистачить на тиждень. Хоча з іншого боку, якщо події приємні, то хай би їх було якнайбільше.
— Зіграємо? — запропонував я маркеру.
— Зайнятий. У третій залі дівчина. Вона вільна.
— Дівчина, — скривився я. Ну що поробиш, не вірю я у дівчат, які грають у більярд.
— Вона класно грає. Краще за мене.
— Ну добре-добре. Раз ти зайнятий, буду грати з нею. Тільки не треба заливати.
У третій залі стояв самотній дванадцятифутовий російський стіл і дівчина у форменій жилетці на його тлі виглядала просто-таки малюпусенькою. Хоча, якщо бути об’єктивним, була вона цілком нормальних розмірів. З маркерками завжди проблема — чорний класичний одяг приховує всі особливості жіночої фігури і не дає змоги навіть пофантазувати на тему форм твоєї партнерки. А коли граєш з жінкою, це питання не є таким вже абстрактним. Фігура для жінки — частина особистості, навіть якщо вона використовує її для роботи за більярдним столом.
— Зіграєте зі мною? — чемно запитав я, привітавшись.
— Залюбки, — посміхнулася дівчина і взялася розставляти кулі.
Така посмішка вже сама по собі обіцяла задоволення від гри.
Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.
— Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?
Маркерка посміхнулася ще чарівніше:
— Побачимо.
Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига — запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення — може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.
— Яку гру обираєте?
— Американку, — чесно зізнався я.
— Якісь особливості?
— Та ну. В нашому селі грали просто.
— В селі? — посміхнулася дівчина. — В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.
— Як це, на п’ять?
— А так, — маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. — Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?
— Зачекайте. А на що будемо грати?
Дівчина повела плечима.
— На результат.
— Це зрозуміло. А ставка?
— Нам не можна.
— Мене теж дружина сваритиме, — я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. — Ми в рівних умовах.
Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.
— Давайте, я поставлю сто доларів.
Щедрість — одна з ознак свята.
— Нам не можна, — твердо відповіла дівчина.
Зрозуміло. Для когось — свято, для когось — робота.
— Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.
— На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?
Логічно.
— Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.
— Сто доларів проти американки?
— Так.
— З нічиєю чи без?
— Можна з нічиєю.
— Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.
— Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?
Біля столу маркерка стояла по-жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.
Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…
Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.
«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», — жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.
Гра з маркерами має ту перевагу, що дозволяє не думати про виграш. Все одно вони грають краще, зате дають нам можливість повністю зосередитися на власних ударах.
Результатом саме такої зосередженості стали дві кулі, які я послідовно відлущив від піраміди, коли дівчина пасивно відіграла свій хід і передала мені право удару. Вицілити такі кулі неможливо, їх можна тільки відчути.
— Тільки я не звик відкладати отримання виграшу, — сказав я, приміряючи третього.
Маркерка у відповідь на цю нахабну заяву зміряла мене поглядом:
— Я теж не звикла.
Третій удар був не таким вдалим, і тепер я мав шанс перевірити, чи справді маю добру суперницю.
Вона поклала свого в кут і вийшла на хорошу позицію для продовження.
У залі намалювався офіціант.
— А коньячку ви мені не принесете? — правильно відтрактував я його появу.
Хлопець кивнув і слухняно зник.
Другу кулю дівчина поклала без виходу і спокійно відіграла мені на хід. Два-два. Що ж, подивимося. Доводилося чути від професіоналів, що, мовляв, вмію підтягуватися до рівня суперника, проте граючи зі слабкими, так само спускаюся до їхнього рівня. Може, це від вродженого прагнення гармонії?
Не встиг я запишатися собою, як кулі припинили заходити. Дівчина теж не йшла у відрив, проте й відверто мазати не наважувалася. Рахунок став чотири-два на її користь — як кажуть, вірменський баланс.
— Треба підібрати градус, — зробив висновок я і одним духом вихилив келих коньяку.
— У більярді алкоголь вважається допінгом, — зауважила моя партнерка.
— Боїтеся програти?
Вона іронічно повела бровами:
— Не дуже.
— Вас як звати?
— Оля.
— А мене — Сергій. Олечко, а ви тут новенька?
— Три місяці.
Дівчина схилилася, вицілюючи, і я помітив, що на комірі її сорочки розстібнувся ще один ґудзик. Маючи неабиякий досвід гри на більярді, я перейшов на інший бік стола і зазирнув у відкриту пазуху. Що ж, видовище було вартим клопоту. З-під світлої білизни виглядали може не аж які великі, але кругленькі і апетитні цицечки.
Маркерка прослідкувала напрямок мого погляду, але позицію міняти не стала і навіть після удару не зразу підвелася у стійку.
— Люблю дивитися на кулі, а також півкулі. Вони мене надихають.
— Мене теж.
Тут наспів офіціант з наступною порцією коньяку, і я підняв келиха:
— За вашу красу і талант!
— Дякую, — чи мені здалося, чи то й справді моя партнерка опустила очі.
А на полиці тим часом вималювався рахунок п’ять-три. Щойно мені вдалося забити кулю, наступним ударом дівчина відновила свою перевагу. Мабуть, вона могла виграти з кия, але професія маркера не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб клієнт отримав задоволення. Перевага у дві кулі з одного боку залишає інтригу, а з іншого — гарантує від випадковостей. Я забив, вона теж. Шість-чотири. Сім-п’ять.
— Ще коньяку, будь ласка.
Офіціант звично кивнув.
— А ви де вчилися грати? — спитав я дівчину, поки вона крейдила кия.
— У спортшколі. Я була чемпіонкою України по юніорах.
— Справді?
— А що, не схоже?
— Ні.
— Чому? — іронічний погляд маркерки знову виміряв мене з ніг до голови.
— Ну… чемпіонки не бувають такими красивими.
Якщо я і перебільшував, то хіба трошки.
— Дякую, — тепер вона вже не опускала очей.
— Отже, ви могли виграти у мене всуху?
— Могла і всуху.
— А зараз завершите одним ударом?
Маркерка кинула оком на позицію.
— Ні. Тому що зараз ваш удар. От заб’єте, а наступним завершу я.
— А якщо не заб’ю?
— Почекаю, коли заб’єте.
— Ви мене лякаєте. Давно я не відчував себе повністю в руках жінки.
— І що, це так страшно?
Розмова отримувала новий напрямок, і я не можу сказати, що він мені не подобався.
— Та ні. Тільки я все одно захочу реваншу.
— Законне право. Але для реваншу треба спочатку програти.
Скільки їй років? Двадцять п’ять чи двадцять шість. Невеличка, акуратна, як і годиться при її професії. Якщо розколоти волосся, буде навіть гарною. Але насправді — це зовсім не мій типаж. Але цицечки — нічого. їх приємно було б обстежити врукопашну.
Вік живи, вік учись. Я прийшов сюди, не вірячи у існування жіночого більярду, а зараз був схильний вважати, що з маркерками грати вдвічі приємніше, ніж з маркерами. Бо до спортивного азарту маєш іще присмак еротики. Хоча який при рахунку сім-п’ять може бути спортивний азарт?
— Ви краще цю парочку в центр поцільте, — підказала дівчина. — Якщо не надто сильно вдарите, своя може вийти на позицію в кут, і наступним ударом рахунок стане нічийним. Це шанс.
Я зважив ситуацію. Підказка була й справді непоганою. Відносно виходу, не впевнений, а от забити — спробую.
— Олечко! При достатній силі удару приціл не має значення. Хто вище б’є, той краще грає. А якби я вмів розраховувати такі удари, то теж був чемпіоном України. Так що пробачте, буду бити по-сільському, так, щоб задзвеніло.
З цими словами я щосили вперіщив києм і куля влетіла у середню з таким правдивим дзвоном, що аж підстрибнула від надлишку енергії. Але це ще було не все. Биток, закрутившись, як дзиґа, відскочив від борта дуплетом, вдарився об іншу кулю і за якоюсь фантастичною дугою буквально вгвинтився в кутову лузу. Це було красиво, а головне — це було значно більше, ніж я сподівався. Сім-сім. Нічия. І можна починати гру спочатку.
Я переможно виструнчився і тут побачив, що моя суперниця зовсім не поділяє захвату від вдалого «дурня», а все ще не зводить очей зі столу. І не дарма — куля, що її зачепило останнім ударом, повільно, але впевнено котилася до найближчого кута. Я затримав подих. А підла куля, немовби збиткуючись, підлізла до самісінької лузи і зупинилася на самому її краєчку, між губами.
— Вау! — у захваті заверещала моя суперниця, і чи то від цього звуку, чи то від непогашеної ще внутрішньої енергії куля раптом захиталася і звалилася прямісінько у лузу, утвердивши в такий спосіб мою перемогу над чемпіонкою України серед юніорів.
— Гура-бура-бом! — я переможно підняв кия над головою.
Дівчина заплескала в долоні:
— Такого фарту я ще не бачила.
— Це не фарт. Це — доля.
Я допив коньяк і подивився на годинник. В обійми рідної дружини поспішати ще не хотілося. То чому б на честь перемоги не скатати ще партію.
— Реванш? — шляхетно запропонував я.
Дівчина мовчки відставила кий і замість відповіді взяла мене за руку. Вона ступила кілька кроків, не відпускаючи захвату, і я мусив скоритися цьому німому наказу. Без жодного слова я послідував за нею вузьким коридорчиком, за яким біліли глухі двері — певно, до технічного приміщення.
— Тс-с-с! — приклала вона пальця до губів.
Ручка стиха рипнула, і маркерка буквально затягнула мене до тісної комори з величезним електрощитом в кутку.
— Коли ви не звикли відкладати, то я теж не звикла, — вона замкнула двері і взялася похапцем розстібувати ґудзики моєї сорочки.
Світла ми не вмикали, але у тісній коморі не було зовсім темно — зелені індикатори електроавтоматики підсвітлювали мізансцену своїм мерехтінням. Як у фантастичних кінофільмах, слово честі.
— Ну, давай, — маркерка вже розстібнула мою сорочку та взялася до штанів.
— Ти граєш з вогнем, — сказав я.
— Давай, — не знаю, яким чином, але її одяг теж виявився розстібнутим. Чи то вже я постарався? Дівчина вела гру твердо, так само, як і на більярді. Може, і в цьому вона теж була чемпіонкою України?
Ну так я теж не з другої ліги. Кров раптом прилила до голови.
Кажеш, давай? Зараз буде тобі давай.
Я почекав, поки дівчина завершить першу фазу боротьби з моїм гардеробом, а потім відвів її руки і одним рухом розірвав навпіл мережаний ліфчик. Вона зойкнула, а я, сп’янілий від цієї раптової зміни ролей, так само рішуче смикнув донизу маркерські брюки і рвонув гумку трусиків.
— Давай? — загарчав я і накинувся на неї, як оскаженілий від казарменого целібату солдат.
Не знаю, як благенькі дверцята електрощитка витримали тиск двох тіл, що смикалися у спільному ритмі. Певно, конструктори все-таки передбачали можливість подібних навантажень. Я летів вперед, ні на що не зважаючи, збуджений своєю подвійною перемогою, але чемпіонка пустилася навздогін і наспіла буквально на самому краєчку. Собою вона керувала аж ніяк не гірше, ніж чоловіками.
Коли пульс припинив стукати в моїх скронях, а руки послабили хватку, я помітив, що дівчача голова лагідно пригорнулася до моїх волохатих грудей. Ця раптова ніжність була зовсім несподіваною в умовах електрощитової більярдного клубу.
— Добре, добре, — я похапцем провів рукою по її гладенькому волоссю. — Зараз нас попалять.
Дівчина підвела голову:
— Я вгадала із бажанням?
— Сто відсотків, — відсунувшись, я взявся наводити лад у одязі і тут помітив, що вона посміхається.
Залишки розірваного бюстгальтера мотилялися на грудях, немовби німе свідчення злочину, а наполовину розірвані трусики висіли на одній нозі. Дівчина, сміючись взялася розстібати гачки за спиною.
Що це на мене найшло, справді?
— Пробач. Скільки з мене?
Вона припинила сміятися:
— Я тобі що, повія?
— Та ні… я не про це, — потрібні слова чомусь ніяк не знаходилися, а замість них вилазили якісь чужі та кострубаті. — Я ж цеє… ну, порвав усе на тобі. Треба буде нове…
— Дурник! — дівчина раптом дала мені щигля. — Дурник! Невже ти думаєш, що на мені так часто рвуть білизну чоловіки? Жінка сама готова оплатити такий комплімент. Скільки візьмеш, щоб довершити це? — вона показала рукою на напіврозірвані трусики.
Я із шумом видихнув повітря, що застоялося у грудях, тоді повів ніжно по її стегну і одним ривком розправився з залишками тканини. Дівчина заплющила очі.
І справді, я не все розумію у конструкції цього світу.
Наче злочинці, ми тишком, по-одному вислизнули зі щитової. Я — перший, бо маркерка потребувала більше часу для відновлення дрес-коду.
Найскладнішою частиною випадкового сексу є прощання. З одного боку чоловік повинен залишити у жінки приємні спогади, а з іншого — не викликати бажання розпочати ігри в кохання. Я волів би зникнути по-англійському, але поки офіціант ніс рахунок, у кімнаті з’явилася моя партнерка по грі. Виглядала вона так само, як і на початку нашого знайомства — біла сорочка, чорна жилетка на ґудзиках і брюки. Хіба що прилизане волосся трохи розкошлатилося, але більярд — це все-таки спорт, тож усе виглядає логічно. Що ж до білизни, то форма маркера надійно маскує як її наявність, так і відсутність.
— Іще партію? — м’яко запитала дівчина.
— Знаєш, Олечко! Чесно сказати, це у мене не перша партія за сьогодні, — я зробив паузу, щоб двозначність останньої фрази не залишилася непоміченою. — А я одружений. І дружина, до речі, ревнива. Так що побіжу. Цьом.
Дівчина приклала пальчики до губ і натхненний цим знаком сумирності й кохання я попрямував до стоянки, де терпляче чекав вірний Володар Колес.


Файл: 1498847371885-0.jpg ( 97.99 KB , 600x381 )

⋮⋮⋮   No. 800 [Дописати]

Винничук - він ж бомбезний!
Правда, аноне?

Поки що у мене в топі "осінні ігри", далі аптекар та танго смерті.
Планую цензор снів.

А ти, неуку, вже прочитав?
54 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1665

>>1652
Іронія була коли твоя мати-шльондра породила тебе на світ.
А те що ти тупе рагульське бидло - це лише констатація факту.

⋮⋮⋮   No. 1667

>>1665
> Іронія була коли твоя мати-шльондра породила тебе на світ.
хехе, ти навіть не розумієш значення слова «іронія»))
краще далі пиши про йододефіцит)))

⋮⋮⋮   No. 1687

Файл: 1507647163.407052-.JPG ( 13.14 KB , 196x300 )

Мальва Ланда

Книга з повною втратою сюжету логіки здорового глузду. Здається автору просто хотілось писати і він генерив випадковий брєд. Втім, читається однаково легко і навіть чомусь приємно. Виключає мозок на якомусь етапі

⋮⋮⋮   No. 1689

Файл: 1507727680.37772-.jpeg ( 13.52 KB , 155x194 )

Діви ночі

Кримінал, гумор, трохи еротики. Життя фарцовщиків і шлюх в совітському союзі. Перша частина - набір коротких історій, друга - більшечка повість з тими ж героями. З сюжетною складовою як завжди не аж, але сюжет є і продумувався наперед. ГГ регульярно пробує обпекти сраку на якісь хуйні, і успішно. Є мудаки-цигани, партійці-імотенти, діти-наркоші - всьо як має бути.

⋮⋮⋮   No. 1691

>>1667
Та якби ж це тобі допомогло, мій дебільнуватий друже. Та боюсь тут вже не зарадять ні йодована сіль ні йодомарин.
Знімаю козацьку шапку-смушку на знак скорботи за колишньою людиною.


Файл: 1500411267016-0.png ( 76.34 KB , 373x293 )

⋮⋮⋮   No. 883 [Дописати]

Тут безосібному радять літературу за його запитами
88 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1680

>>1679
Додам від себе ще Дашварівське "Мати все", але там справді трохи ванільне, парубку може не дуже сподобатися бо там багато про "любофф".

⋮⋮⋮   No. 1681

>>1677
>>1679
>>1680
дякую, пошукаю щось з цього. Про жадана неодноразово вже чув

⋮⋮⋮   No. 1682

>>1679
Люко Зашквар

⋮⋮⋮   No. 1686

>>1682
Люто Зашквар

⋮⋮⋮   No. 1688

>>1675
може трохи "музей покинутих секретів" забужко. зачіпає "реалії життя велике місто", але то там не основне. май на увазі (!) шо то не є легеньке читво. здається в забужко познайомився з реченнями яким мало міця на одній сторінці


Файл: 1504280293.18737-.jpg ( 5.7 KB , 185x273 )

⋮⋮⋮   No. 1591 [Дописати]

Атлант розправив плечі.
Варта читання писанина? По відгукам схоже що всі просто всикаються з її офіґенності, це вселяє сумніви.
Та й люблю читати з паперу - а там три недешеві томи. Не знаю чи купувати
8 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1604

>>1591
Купи і дізнаєшся.

⋮⋮⋮   No. 1605

Книжка мені в свій час сподобалась, але непідготовленим людямм вона мізки поплавить. Ідеї в ній для України неправильні. По ним виходить, що Ахметов молодець, що їбе нас всіх в хвоста і гриву, а ми всі просто лохи, які це заслуговують. І не тільки Ахметов, а й Сталін молодець був. Замість того, щоб годувати тупе бидло, взяв та й експортував всю його їжу.

Розробники Біошоку надихались цією книжкою, до речі.

⋮⋮⋮   No. 1607 OP

>>1605
прчитав тільки половину першої, поки здається шо зовсім трішки перегинаєш

⋮⋮⋮   No. 1608

>>1607
Ну там різні ідеї, звісно, є й хороші. Мені досі подобається те мотивуюче емоційне ядро всередині, коли(я не пам'ятаю з якого моменту це починається, давно читав) все навколо розвалюється, але герої продовжують з усіх сил рухатись до своєї мети. Але якщо подивитись на фанатів цієї книги, то ця цілеспрямованість для них не головне. Для них головне егоїзм, я-розумний-ви-всі-дурні і так далі. Якесь поп-ніцшеанство, іншими словами. Зрозуміло, чому молодим людям воно може подобатись, але з нього потрібно виростати. Бо, знову ж таки, якщо подивитись на людей, які пропагують цю книжку, то вони в кращому випадку в підмітки не годяться її героям-атлантам, а в гіршому випадку нагадують паразитарних антигероїв з неї.

⋮⋮⋮   No. 1672 OP

>>1608
прочитав першу частину, книга вартісна. трохи дратує чорнобілість і нагнітає відчай лівацький маразм, але співпереживання героям виникає з перших сторінок


Файл: 1476187889620-0.jpg ( 37.71 KB , 400x335 )

⋮⋮⋮   No. 2 [Дописати]

Перший
Традиційний
126 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1651

>>1238
Скільки русню з рагулями лайном не корми, а вони ще просять. Поначитаються хуйні, а потім формують на її основі власні уявлення про історію.
Навали Рсії вна Україну в ХІІ, блять, столітті, піздєц. Гівноїдів кормлять гівном, а їм і норм.

⋮⋮⋮   No. 1653

>>1651
Насправді в тій книзі розповідь починається з війн кінця 15 століття Московії з Литвою, а на обкладинці написано то більше для реклами та тренду.

⋮⋮⋮   No. 1659

>>1653
Не зважай, це ж Пан Рагуль. Він в нас вважає себе дуже поміркованим та розважливим хоча насправді звичайний сцикун.

⋮⋮⋮   No. 1664

>>1659
Я таки пан, але не рагуль, на відміну від тебе, бидла шматок. Те, що ти демонстрацією радикалізму в інтернеті намагаєшся компенсувати власну нікчемність - це лише ознака твого власного йододефіциту.
Якщо такий смісливий - скинь свій профіль в соцмережах або інші контакти - при нагоді зайду до тебе у Львові щоб дати по тупому писку.

⋮⋮⋮   No. 1666

>>1659 Але ж цей анон >>1651 абсолютно правий - треба бути ідіотом, щоб з задоволенням їсти таку низькопробну пропаганду. або бути молодше п'ятнадцяти.


Файл: 1504642283.114321-.jpg ( 189.24 KB , 721x1000 )

Файл: 1504642283.114321-3.jpg ( 225.71 KB , 1000x738 )

Файл: 1504642283.114321-2.jpg ( 258.42 KB , 1000x726 )

⋮⋮⋮   No. 1610 [Дописати]

"Серед овець". Надибав випадково новий український комікс. А то з усіх щілей лише чути про мега-гузнобільну "ВОЛЮ". Добре що є й щось інше. А це такий собі "Колгосп тварин" Оруелла з присмаком совкової України, стиль є, друковано норм, але формат невеличкий і тексту замало.
2 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1614

>>1613
https://www.ideo-grafika.com за 60 гривень, там вийшов і другий випуск, як візьму - запруфаю фотки сюди.

⋮⋮⋮   No. 1615

Не фуріфаг, а мальовка ВОЛІ сподобалася

⋮⋮⋮   No. 1616

>>1615
Я й не кажу що ВОЛЯ погана, але вона лише одна на слуху, що не дуже справедливо. Адже в останній рік в України почало виходити немало цікавого з коміксів.

⋮⋮⋮   No. 1654

Файл: 1505770178.202501-.jpg ( 355.25 KB , 1371x1878 )

Файл: 1505770178.202501-2.jpg ( 279.27 KB , 1422x2098 )

>>1611
Отримав другу частину комікса. Якість теж гідна.

⋮⋮⋮   No. 1655

Файл: 1505770256.940494-3.jpg ( 676.08 KB , 2068x1536 )

Файл: 1505770256.940494-.jpg ( 384.8 KB , 2230x1536 )

Файл: 1505770256.940494-2.jpg ( 483.39 KB , 2094x1536 )

Файл: 1505770256.940494-4.jpg ( 481.9 KB , 2008x1512 )



Файл: 1504535250.446959-.jpg ( 132.64 KB , 600x800 )

Файл: 1504535250.446959-3.jpg ( 304.57 KB , 676x1000 )

Файл: 1504535250.446959-2.jpg ( 142.67 KB , 601x825 )

⋮⋮⋮   No. 1601 [Дописати]

Історія України від діда Свирида. Вийшло два томи з п'яти. Купив в папері, читати легко. Гідна штука, з нормальною версткою та ілюстраціями, злегка гуморна. Рекомендую студентоті та школярикам.
8 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1622

Файл: 1504857139.356376-.png ( 76.58 KB , 616x76 )

>>1618
Я просто заволав. Куплю малому цю книгу. Ти мене переконав.

⋮⋮⋮   No. 1644

>>1621
це добре, але скинь більше ілюстрацій

⋮⋮⋮   No. 1645

>>1601
подобається іронічний стиль, але напис Україна на карті напрягає

⋮⋮⋮   No. 1647

Файл: 1505679568.923027-.jpg ( 324.47 KB , 2020x1420 )


⋮⋮⋮   No. 1648

Файл: 1505679624.669219-3.jpg ( 671.45 KB , 1494x2434 )

Файл: 1505679624.669219-.jpg ( 1.75 MB , 1376x2136 )

Файл: 1505679624.669219-2.jpg ( 462.4 KB , 1380x2188 )



Файл: 1505155962.761436-.jpg ( 13.92 KB , 265x190 )

⋮⋮⋮   No. 1628 [Дописати]

Спонтанного графоманства нитка

Тут безосібний зливається в екстазі спільного акту творення.
Читай написане попереднім аноном та роби продовження.
5 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1634

>>1633
Я не сам

⋮⋮⋮   No. 1635

>>1634
а з ким ?

⋮⋮⋮   No. 1637

>>1635
Із уявними друзями

⋮⋮⋮   No. 1643 OP

зважаючи на неабиякий ажіотаж я ризикну зробити перезапуск
отже:

Твердий і впевнений погляд говорив про повну зосередженість, руки міцно стискали лук і тільки гострий кінчик вуха, що визирало з-за волосся, нагадував що це юне та тендітне створіння. Даріельь стояла випрямившись у ввесь зріст: благородна постава пасувала б радше просторій залі аніж хащам. Зброя в руках була недаремно: ось-ось мав з'явитись куваж. Її перший куваж. Приманка лежала вже близько п'тнадцяти хвилин коли із кущів нарешті визирнула чорна пичка. Ще секунда знадобилась звірині на усвідомлення присутності мисливця, але за мить до того як куваж з уже налитими кров'ю очима кинувся у відчайдушну атаку у нього впилась стріла. Вистачило однієї - точно в ціль.
Даріельь пройняв легкий тремор. Боялась радше осоромитись, аніж за себе - її страхував Ромар.
Так, вона товаришувала з лісовим тролем. А що тут такого? Як інакше вона мала навчитись жити в лісі? При будь-якій спробі потрапити на скаутські навчання Дарі нагадували що вона дівчинка, що часи коли на оборону суспільства мав ставати кожен його член давно минули, і що її навички гри на арфі та флейті все ще бажають кращого. Тож Ромар вже два місяці щотижня проводив лісові уроки. І ось вона - перша дичина.
- Молодець. - Дівчина зашарілась. - Лише почав з'являтись третій молодик з часу наших зустрічей, а ти вже змогла з засідки вбити беззахисну свинку. - пририпів зелений.
Загалом Даріельь вже звикла до постійних кпинів, але не чекала цього зараз, коли їй нарешті хоч щось вдалось.
- Добре - здається Ромар завважив що дівчина знітилась - наступного разу підемо на птахів. Це має бути веселіше.
- Але куди?
- За водоспад, очевидно. - скрипнув троль.
Дівчину ще більше пригнітила пропозиція. - Я ще ніколи не ходила так далеко. Ніхто з наших не ходить.
- Саме тому там можна знайти нормальну дичину. Зустрічаємось тут. Але до світанку. Дорога далека. І краще бути готовою, що ти повернешся уже наступного дня.
- Я.. - хвилька була потрібна щоб подолати страх - Я постараюсь.
Як? Як, скажіть мені, можна погоджуватись на таку безумну пропозицію? Що вона мала казати вдома? Вибратись вдосвіта вже буде великою проблемою, а виправдати ночівля поза селищем..
- Постараєшся?
- Я прийду. - Сказала, мов відрізала. Чекала що це зітре насмішкуватий вираз обличчя лісового мешканця, але той тільки розплився в ширшій посмішці.
- Ну от і добре.

⋮⋮⋮   No. 1646

>>1643
На першому реченні заснув.


Файл: 1504895464.229868-.jpg ( 29.82 KB , 610x335 )

⋮⋮⋮   No. 1623 [Дописати]

Сап, літератураЧ. Де ти диспутуєш про книги? На яких форумах, блогах та «телеграмах» (чому б і ні) відбуваються справжні літературні дебати?

⋮⋮⋮   No. 1624


⋮⋮⋮   No. 1625

>>1624
Цей безос ризикуйе заблокуватитцьа.

А так, цьікаве питанньа. Було би непогано цього тут.

⋮⋮⋮   No. 1626

>>1624
Серйозно?

⋮⋮⋮   No. 1627

Тут.


Файл: 1503268625.379445-.jpg ( 49.89 KB , 600x600 )

⋮⋮⋮   No. 1540 [Дописати]

замовляйте, хуйні не буде: https://vydavnytstvo.com/product/neuromancer/

ВІЛЬЯМ ҐІБСОН, «НЕЙРОМАНТ»!!!
Це перший офіційний переклад батька кіберпанку українською мовою. Канонічний твір у жанрі «кіберпанк», написаний 1984 року. Відзначений премією «Неб’юла» (1984), «Г’юґо» (1985) і Меморіальною премією імені Філіпа Діка. Це перший роман Ґібсона, який відкриває трилогію «Кіберпростір», наступні томи якої теж вийдуть українською. У цьому творі розглянуті такі поняття, як штучний інтелект, віртуальна реальність, ґенна інженерія, транснаціональні корпорації, кіберпростір (комп’ютерна мережа, матриця) задовго до того, як ці поняття стали популярними в масовій культурі.
Безбентежний свіжесенький переклад Olha Lyubarska. Редактор Oleksandr Stukalo. Передмова від Bohdan Stasiuk. Науковий редактор (sic!) Володимир Анохін.
Найкрутіша поліграфічно книжка «Видавництва»!
Анімована палітурка. Ексклюзивні шрифти Viktor Kharyk. Шведський папір Munken Pure. Двоколірний друк блоку (зелений пантон 361).
Фінальний обсяг видання 352 с.
6 текстових дописів сховано. Натисніть «Дописати», щоб їх переглянути.

⋮⋮⋮   No. 1586 OP

>>1584

тексти можна і на Кіндель купити. А книга повинна бути такою, що не соромно на поличці поставити

⋮⋮⋮   No. 1587

>>1586
бошожлюдиподумають

⋮⋮⋮   No. 1590

>>1540
Переоцінена писанина

⋮⋮⋮   No. 1592

>>1590
Читав його оповідання. Хуйовий письменник. Так розумію, його підносять, бо ЗАСНОВНИК ЖАНРУ ПЕРЕДБАЧИВ МАЙБУТНЄ СТВОРИВ МАТРИЦЮ ДО ТОГО ЯК ЦЕ СТАЛО МЕЙНСТРІМОМ.

⋮⋮⋮   No. 1612

>>1592
Чесно намагався ТРИ рази читати нейроманта. Дуже люблю ігри жанру кіберпанк, але нажаль Нейромант ну ніяк не хотів читатися. Наприклад "Алмазний вік" Ніла Стівенсона чудово пішов, але клясик кіберпанку ну ні туди ані сюди. Здається тут щось не так.


Видалити допис[ ]
[1] [2] [3] [4] [5] [6]
| Каталоґ

[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / f / g / i / k / l / m / p / t / ]